У нас є одна-єдина дочка – Оксана, їй 35. Хороша дитина була, розумна, гарна, весела. Заміж вийшла ще в 22 – за Ігоря, хлопця з райцентру. Прожили вони разом більше 10 років, двох дітей народили – Назарчика і Даринку, а потім все розвалилось.
4 роки тому Оксана несподівано повернулась до нас – з валізами й дітьми:
– Мамо, я більше так не можу. Він мене не поважає. Я подала на розлучення.
Ми з Петром тоді не питали зайвого. Прийняли. Що ж, дочка є дочка.
Та все змінилось, коли через пів року до нас почав заходити якийсь молодий чоловік – симпатичний, бородач, років 29. Виявилось – Андрій, новий кавалер Оксани. На 6 років молодший за неї.
– Ну що, мамо, вік тепер не головне. Зате він мене любить і дітей добре приймає, – якось сказала вона, помішуючи борщ.
– Любити – це одне, а жити під одним дахом – інше, – тихо відповіла я, але тоді вже зрозуміла, що цей хлопець – не гість на день-два.
Так от і живемо тепер усі разом: я, Петро, Оксана, Андрій, двоє внуків – у хаті, де кожен куточок чув мої молитви і пісні. Але нині замість спокою – щоденні сварки.
Бо ні Оксана, ні Андрій нічого не роблять. В буквальному сенсі. Вони сплять довго, тоді сидять у телефоні, Андрій інколи ходить з вудкою до ставка, а вся городина, худоба, прання, готування, діти – все лягло на наші з чоловіком плечі.
Одного ранку я стояла на дворі з відром, поралася біля курей, коли з хати вийшов Петро – злий, як собака.
– Та скільки можна, Маріє? Вони, бач, панство, сплять, а я вже другу годину на городі прибираю.
– Та не кричи, Петре, діти ж прокинуться…
– От хай би і ті «діти» – дорослі вже обоє – встали і щось зробили!
– Та що я тобі скажу… Я вже й так натякаю, і прошу… Як об стіну горохом.
Поки ми з ним сперечались, на ґанок вийшла Оксана – в халаті, з кавою в руці.
– Мамо, тату, ну що ви знов? Нормально ж все. Ми ж теж стараємось. Андрій от учора дрова рубав…
Петро скривився:
– Та він півгодини щось там рубав для TikTok’а! А дровами ти не нагрієш хату восени, якщо їх немає!
Я зітхнула. Вдома – як на пороховій бочці. Андрій тільки посміхається, каже:
– Не партесь так, все буде гуд. Ми теж підключимось, просто зараз нема натхнення.
Я би йому те «натхнення» показала… В мене коліна болять так, що вночі не засинаю, Петро вже гарчить на кожному кроці, а в хаті – якесь ліниве царство.
Я люблю свою дочку. Люблю внуків. І навіть до Андрія ставлюсь без злоби – але терпець вже на межі. Якось сказала Оксані по-материнськи:
– Доцю, глянь на нас. Ми з батьком вже не ті. Хіба справедливо, що все на нас?
– Я знаю, мамо… Просто, я втомилась від усього. Я не хочу сварок. Я хочу спокою.
– Так ми всі його хочемо. Але спокій – то не тоді, коли нічого не робиш, а коли всі тягнуть разом. Інакше – то не спокій, а байдужість.
Не знаю, чи дійшли до неї ті слова. Андрій і далі сидить у телефоні, Оксана варить макарони раз на тиждень, а ми з Петром думаємо – чи таку старість ми собі уявляли?
Але поки що тримаємось. Бо сім’я – то як хата: якщо дірка в даху, її не викидають, а латають. От тільки хто ще латає, окрім нас?..
Що б ви порадили зробити? Як достукатись до дочки?