Мені 37 років, а й досі живу з мамою. Не те щоб я не хотів жити сам – просто якось так склалося. Після універу було зручно: мама готувала, прала, все прасувала, і я міг сконцентруватися на роботі. Потім з’явились перші стосунки – не склалось. Друга дівчина – теж ні. А далі… Далі просто звик.
Мама в мене хороша. Така, знаєте, турботлива. Надміру турботлива:
– Андрійчику, ти руки помив? – лунає щоранку перед сніданком.
– Мамо, мені 37…
– І що? Бактерії не питають скільки тобі років.
Сніданок завжди чекає на столі: омлет з сиром, бутербродик і чай з лимоном.
– Чого ти не доїв? – питає мама і заглядає в тарілку.
– Я вже не голодний.
– Ага, потім знову йтимеш і щось шкідливе купиш. Я ж знаю тебе.
Щодня вона перевіряє, чи все з собою взяв, чи вдягнув шарф, якщо надворі менше 15. Одного разу вийшов без шапки – на другий день в офіс прийшов з термосом малинового варення і запискою: “Передай секретарці, щоб слідкувала, чи ти п’єш. Не забувай капати ніс!”
Я вдячний мамі, правда. Вона піклується, хоч я й дорослий чоловік. Але іноді її турбота лізе в кожен куточок мого життя. Особливо – коли справа доходить до жінок.
Коли вперше привів Таню, вона спершу посміхалась. А коли Таня пішла, мама заявила:
– Вона ж не варить борщу! Я бачила в неї руки – з манікюром. Це не дружина, це проблеми.
– Мамо, Таня працює дизайнером…
– От і нехай дизайнує десь подалі. Мені жити з нею?
Потім була Інна. Спокійна, добра.
– Вона ж на мене навіть не глянула. А як говорила! “Ну тіпа”… Що це за слова? Це ти собі таку маму для дітей хочеш?
Коли одного разу сказав, що пішов у бар з друзями, вона написала мені 12 повідомлень і подзвонила 4 рази: “Андрійчику, ти точно їв? Бо ти ж пив…”. “Я тебе чекатиму до 11. Не спатиму, доки не прийдеш”.
– Мамо, та я ж дорослий!
– Отож, дорослий – отже, відповідальний. Я просто хвилююсь.
Гроші вона дає мені “на про всяк випадок”. Я не прошу. Приходжу додому, а на тумбочці лежать 500 гривень. Кладу їх назад – через день знову там.
– Ти ж витрачаєш багато. Я знаю.
– Мамо, я заробляю нормально!
– Ти мій син. Мені не шкода.
Мене запрошували на тиждень у Карпати – з друзями, відпочити. Сказав мамі.
– Їдеш? – вона навіть не дослухала. – А хто ж буде за тобою слідкувати? Хто тобі наготує? Знову забудеш шкарпетки запасні!
Я не поїхав. Просто… легше було не сперечатись. Вже ж не хлопчик, але й не зовсім чоловік – ніби між двома станами. І хоч мені зручно – мама завжди поруч, тепло, затишно, все зроблено – щось не дає спокою. Десь там, усередині, є той Андрій, який хоче свободи, але не знає, як її взяти. Бо що буде, якщо я скажу мамі:
– Мамо, я з’їжджаю.
Чи не розіб’ється вона? А може, навпаки – стане легше й їй, і мені? Не знаю. І поки що – я знову з’їдаю омлет і йду на роботу. Вдягнув шарф. Бо холодно. І мама бачить з вікна.
Що порадите в такій ситуації? Як бути?