Мені 25, але я вже багато чого зрозуміла в житті. Найголовніше – не всі, хто називають “донечкою”, справді тебе люблять.
Мене виховали бабуся і дідусь. Вони були мені всім: батьками, друзями, опорою. А справжні мої батьки покинули. Вони поїхали за кордон, коли мені було лише 3 роки. Обіцяли, що скоро повернуться. Казали, що їдуть “ненадовго”, що це “для мого майбутнього”.
Але те “ненадовго” розтягнувся на роки. Спочатку надсилали листівки, рідко дзвонили. Потім – просто гроші. Я пам’ятаю, як на випускний у дитячому садку всі діти були з мамами й татами, а я – з бабусею.
– Бабусю, чому тато з мамою не приїжджають?
– Вони так хочуть тобі допомогти.
Я рідко чула від них “люблю тебе”. Батьки не бачили, як я вперше йшла до школи, як ридала через перше кохання. Їх не було, коли помер мій кіт, якого я так любила, коли в мене піднялася температура до 39 і бабуся з дідусем цілу ніч сиділи біля мого ліжка.
Проте вони були дуже активні, коли дізналися, що дідусь залишив мені трикімнатну квартиру у спадок.
Бабусі не стало 2 роки тому. А цього літа пішов і дідусь. Після похорону я залишилась зовсім одна, але не надовго. Через тиждень приїхали мама з татом.
– Марійко, ми вирішили повернутися. Хочемо все почати спочатку, як одна сім’я, – сказав тато.
– Тут стільки місця, три кімнати. Можна зробити ремонт, і жити всім разом. Це ж наш дім те, – додала мама.
Я дивилась на них мовчки. Так хотілось щось сказати, але не могла. Лише потім сказала:
Я дивилась на них мовчки. Так хотілось щось сказати, але слова наче застрягли в горлі. Потім нарешті мовила:
– Ваш дім? А де ви були всі ці роки, коли я жила без вас? Коли я росла? Ви не приїхали на мій випускний в університет, який я закінчила з червоним дипломом. Ви знали про це?”
– Ми ж працювали, щоб тобі було краще, – сказала мама.
– Краще? Мені було краще б, якби ви були поряд. А гроші – це не любов. Це подачка. Я не ваша донька.
– Не говори дурниць, – розсердився тато. Квартира ця теж наша. Ми з мамою заробляли, поки ти тут відпочивала зі старими.
– Відпочивала? Ви не маєте жодного уявлення, як ми жили. Як бабуся варила суп з кісточок, бо грошей не вистачало. Як дідусь на старості років працював на городі, щоб я мала що їсти. Ви відправляли копійки, а самі жили “на перспективу”. Ваша перспектива — це я?Чекали, щоб я отримала цю квартиру, щоб відібрати? Квартира записана на мене. І ви тут – чужі.
Мама з татом мовчали, а потім пішли. За кілька днів я отримала повідомлення від знайомої: “Не думай, що твої батьки так просто здались. Вони будуть судитись за квартиру”.
Я сподівалась, що через стільки років ми хоч почнемо налагоджувати стосунки один з одним, а у нас війна.
Дайте пораду, як бути?