Діана сиділа на краю материного ліжка, майстерно витискаючи сльозу. Марина Миколаївна, змарніла, з синіми губами від серцевої недостатності, важко дихала.
— Доню… але ж за законом квартира на вас двох із сестрою… — прохрипіла жінка.
— За яким законом, мамо?! За законом підлості? Олеська купається в грошах свого чоловіка-бізнесмена! Навіщо їй ці обдерті стіни? А в мене бізнес прогорів, податкова душить, жити ніде! Якщо ти відпишеш житло на мене, я хоч матиму кут. А як ти в лікарню ляжеш — я ж щодня до тебе бігатиму! Бульйони варитиму, памперси мінятиму! Клянусь!
Марина Миколаївна здалася. Наступного дня в квартиру завітав нотаріус, чиї послуги Діана щедро оплатила з останніх кредитних грошей.
Щойно чорнило на заповіті висохло, “любляча донька” зібрала валізу.
— Мамуль, мені треба на пару днів у місто з’їздити, борги закрити. Я подзвоню Олесьці, хай вона тебе поки в лікарню відвезе. Я миттю! — прощебетала вона з порога.
Діана не повернулася ні за пару днів, ні за місяць. Ні через пів року, коли серце Марини Миколаївни зупинилося назавжди.
Весь цей час у лікарняній палаті днювала і ночувала “забезпечена” Олеся. Вона вигрібала з-під матері судна, годувала з ложечки і спала на жорсткому стільці.
Ціна за цю відданість виявилася фатальною.
— Я одружувався з красивою жінкою, а не з санітаркою, від якої тхне лікарнею! — репетував її чоловік Іван, жбурляючи в неї сумку з речами. — Ти місяцями не буваєш удома! У нас ні сексу, ні вечері! Найми їй доглядальницю!
— Ваню, це ж моя мама! Вона помирає! Жодна доглядальниця не потримає її за руку так, як я! — ридала Олеся.
— Тоді йди і тримай! А я знайду ту, яка триматиме за руку мене!
Розлучення було стрімким і жорстоким. Іван, підключивши дорогих юристів, залишив Олесю з одним чемоданом речей. Вона не мала сил боротися — вона боролася за життя матері.
Коли Марини Миколаївни не стало, Олеся залишилася абсолютно одна. Без грошей, без чоловіка, працюючи за копійки санітаркою в тій самій лікарні, де померла мама. Вона орендувала ліжко-місце в гуртожитку, сподіваючись незабаром переїхати в материну квартиру.
Через сорок днів після похорону Олеся стояла перед рідними дверима і безпорадно смикала ручку. Ключ не входив у замок.
Вона тремтячими руками набрала номер сестри.
— Діано… я не можу відкрити мамину квартиру. Замок зламався?
На тому кінці дроту почувся ситий, розкотистий сміх.
— Замок новий, сестричко.
— В сенсі? Діано, мене Іван вигнав, мені жити ніде! Пусти мене, це і мій дім теж!
— Твій дім там, де ти його заробила! А ця квартира — моя. Повністю. За заповітом. Я вже й покупців знайшла, — ліниво протягнула Діана.
— Ти що мелеш?! Ти ж навіть на похорон не приїхала! Мама на моїх руках померла! Ти вкрала мою частину! — зірвалася на істеричний крик Олеся.
— Ой, не роби мені нерви своїми соплями. За законом квартира моя. А ти… ну, знайди собі нового папіка. Ти ж у нас красива, — Діана цинічно хмикнула і кинула слухавку.
Олеся сповзла по стіні під’їзду, закривши обличчя руками. Здавалося, це кінець. Дно, від якого неможливо відштовхнутися.
Але дно має одну чудову властивість — воно тверде.
У гуртожитку сусідкою Олесі виявилася Ніна — колишня офіціантка, яка ночами гризла підручники з бухгалтерії.
— Сльозами ти сестру не розжалобиш, — жорстко сказала Ніна, наливаючи Олесі чай. — У тебе два шляхи: або спитися від жалю до себе, або стати такою сильною, щоб вони всі вдавилися від заздрощів. Ти ж у лікарні працюєш? Йди на курси масажу. Руки в тебе сильні, після того як матір тягала. А я тобі з податками допоможу.
Наступні вісім років злилися для Олесі в один нескінченний марафон. Курси, робота в дві зміни, перші клієнти на дому, оренда крихітного кабінету в підвалі. Вони з Ніною відмовляли собі в усьому, вкладаючи кожну зароблену копійку в бізнес.
Характер Олесі, колись м’який і податливий, викувався в сталь. Тепер вона була не просто масажистом. Вона була засновницею мережі елітних реабілітаційних центрів і спа-салонів. А Ніна стала її фінансовим директором.
…Двері розкішного кабінету Олесі відчинилися. Ніна зайшла, тримаючи в руках планшет, і пирснула зо сміху.
— Оце кіно… Вгадай, хто щойно заповнював анкету на ресепшені?
— Не тягни, — Олеся відпила кави з порцелянової чашки.
— Твоя люба сестричка Діана. Бізнесменша здулася. Кажуть, її якийсь альфонс обібрав до нитки. Прийшла просити посаду старшого адміністратора. Каже, що “на правах родички” хоче зарплату в тисячу доларів.
Олеся повільно поставила чашку на стіл. На її обличчі з’явилася холодна, ідеальна усмішка.
— Клич її сюди.
Діана зайшла в кабінет невпевнено. Вона виглядала пошарпаною: дешевий одяг, відросле коріння волосся, згаслий погляд. Побачивши Олесю в дорогому костюмі за масивним столом, вона зблідла.
— Олесько… ти?! Це твій салон?
— Мій, — спокійно відповіла Олеся. — Сідай, Діано. Ти ж роботу шукаєш?
Діана нервово зглотнула, але миттю натягнула маску “жертви”.
— Сестричко… як же я рада! Ти ж знаєш, як мене життя побило… Я стільки помилок зробила. Але ми ж рідна кров! Ти ж візьмеш мене адміністратором? Я ж не дурна, впораюся!
Олеся підвелася. Вона підійшла до вікна, дивлячись на місто, яке колись намагалося її зламати.
— Рідна кров? — тихо спитала вона. — Коли ти викинула мене на вулицю, ти казала, що моє місце “в лісі”. А тепер ти прийшла в мій ліс.
— Олесю, ну я ж…
— Мовчи, — Олеся різко обернулася, і її погляд прикував Діану до крісла. — Адміністратором ти не будеш. Мої клієнти звикли до рівня, якому ти не відповідаєш ні зовні, ні морально.
Діана почервоніла, її губи затремтіли від обурення.
— Ти хочеш мені відмовити?! Рідній сестрі?! Зіркова хвороба накрила?!
— Чому ж відмовити? — Олеся натиснула кнопку на селекторі. — Ніно, підготуй договір.
Вона перевела погляд на Діану.
— У нас якраз звільнилася прибиральниця в крилі саун. Графік важкий: з сьомої ранку відмивати душові кабіни і виносити брудні рушники. Зарплата мінімальна. Але якщо будеш добре старатися — через рік підвищу до пралі.
Діана задихнулася.
— Ти… ти пропонуєш мені мити унітази?!
— Я пропоную тобі роботу, — крижаним тоном відрізала Олеся. — Ту саму, яку я виконувала, вигрібаючи судна з-під нашої матері, поки ти розкошувала за її рахунок. Бери ганчірку, Діано. Або двері ти знаєш де. І цього разу замки в них змінила Я.
Діана вискочила з кабінету, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки. Олеся мовчки повернулася у своє крісло і зробила ковток кави. Кава була ідеальною. Як і життя, в якому ти нарешті навчився не підставляти другу щоку, а бити на випередження.
А як би ви вчинили з родичами, які зрадили вас заради грошей? Дали б їм другий шанс чи вказали б на двері? Діліться своїм досвідом у коментарях, підтримуйте одне одного та обов’язково ставте вподобайку, якщо вважаєте, що Олеся вчинила абсолютно справедливо!