Я довго мовчала, бо ж мама має терпіти, правда? Мама має розуміти, прощати, допомагати. Саме так і жила все своє життя. Але остання розмова з донькою вибила в мені землю з-під ніг.
Ми з чоловіком живемо у своїй трикімнатній квартирі. Не палац, але просторо, чисто, затишно. Купували ще тоді, коли Анна була маленькою, відкладали кожну копійку, працювали без вихідних. Я мріяла, що в неї буде інше життя – легше, ніж у нас.
Коли Анна вийшла заміж, я раділа. Хоч зять і не з золотими руками, але здався мені непоганим. Жити вони пішли на орендовану однокімнатну квартиру. Тісно, але ж усі так починають.
– Мамо, нам важко, – жалілася донька ще тоді.
– Доню, ми допоможемо.
І допомагали – завжди, навіть занадто.
Вже кілька років поспіль ми щомісяця віддаємо їм певну суму грошей. Не дріб’язок – нормальні гроші. Домовилися так: вони відкладають на власне житло, а живуть з зарплати зятя. Я вірила, що Анна з Сергієм так і роблять, але гроші зникали.
– Доню, а скільки ви вже назбирали? – якось запитала.
– Мамо, ну ти що, ціни ж ростуть, діти, витрати. Нічого не назбирали!
Так, у них троє дітей, я їх люблю до нестями. Сиділа з ними, коли донька хотіла “відпочити”, купувала одяг, іграшки, продукти. Ніколи не рахувала. А потім почалися докори.
– Ви нам майже не допомагаєте! – крикнула Анна одного разу в телефон.
– Як це не допомагаємо? Ми ж щомісяця вам даємо гроші.
– Та що ті гроші?! На них нічого не купиш!
Я тоді вперше відчула образу.
Кульмінація сталася минулого тижня. Донька прийшла до нас без попередження. З порога – без “привіт”:
– Мамо, тату, нам треба серйозно поговорити.
Анна сіла, схрестила руки на грудях, а я одразу зрозуміла – буде щось недобре.
– У нас троє дітей. Їм потрібен простір. А ви живете тут удвох у трикімнатній квартирі.
– І що?
– А те, що буде справедливо, якщо віддасте квартиру нам.
– В якому сенсі – “віддасте”?
– Переїдете в село. У вас же є дача.
– Доню, та та дача ледь купи тримається. Там немає ні нормального опалення, ні умов. Це не житло.
– А нам що, в однокімнатній з трьома дітьми жити нормально?!
– Це ваша відповідальність. Ми допомагали, але не зобов’язані віддавати все.
Тоді донька подивилась на мене так, як я ніколи раніше не бачила:
– Значить так, мамо. Або ви з татом звільняєте нам квартиру, або онуків ви більше не побачите.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно. Я їх народжувала, мучилась. А ви що? Хіба не повинні віддячити?
– Доню, онуки – це не валюта.
– Для вас – може й ні, а для мене – так. Треба ж вас простимулювати прийняти правильне рішення. Подумайте, поки є час, але недовго.
Грюкнули двері. Я сіла на кухні й заплакала, не від злості, а від безсилля.
– Ми ж усе життя для неї, – сказала я чоловікові.
– А тепер дочка хоче ще й нашу старість забрати, – гірко відповів він.
Я не знаю, як бути – серце рветься до онуків, але розумію: якщо зараз здамося – це ніколи не закінчиться. Сьогодні квартира, завтра – пенсія, післязавтра – ще щось. Не знаю, як жити з думкою, що рідна донька шантажує мене моїми ж онуками. Як порадите вчинити?