– Мамо, ми тут порадилися і вирішили…
Ірина запнулася, кинувши швидкий погляд на брата. Славко, вічний лідер і вирішувач, підхопив з діловою легкістю:
– Ми вирішили, що тобі пора переїжджати. Одній у трикімнатній важко, та й вік вже не той.
Галина Петрівна завмерла з чашкою в руці. Пар від свіжозавареного чаю з чебрецем вився над щербатим краєм старого порцелянового посуду. У квартирі пахло пирогами з капустою і валеріаною – вічний аромат її останніх років.
– Куди це переїжджати? – голос прозвучав несподівано твердо, навіть для неї самої. – Мені і тут непогано. Стіни рідні.
– Мамо, ну ти чого, справді? – збурилася Ірка, відсуваючи недоторкану тарілку з пирогом. – Ми ж про тебе дбаємо! У Славка в новій квартирі якраз кімната зайва є. Простора, світла! Своя ванна майже. Будеш під наглядом.
– Під наглядом твоєї Аллочки? – хмикнула Галина Петрівна, ставлячи чашку на стіл. – Дякую, дітки. Вона мене зі світу зживе за тиждень. Їй же не подобається, як я суп варю і як дихаю.
Славко поморщився, поправляючи комір дорогої сорочки.
– Мамо, не починай. Алла – сучасна жінка, вона просто любить порядок. І потім, це тимчасово. Років на два.
– А потім? У будинок престарілих мене здасте, як набридну? – у голосі Галини Петрівни задзвенів метал. – Славко, що ви задумали? Він важко зітхнув, ніби пояснював дитині очевидні речі.
– Квартиру цю продамо. Вона в хорошому районі, ціна пристойна. Гроші поділимо. Ірці іпотеку треба закривати, я собі машину нову пригледів. І тобі на життя залишиться, на ліки. Все ж зрозуміло, ну. Ми для тебе стараємося.
Галина Петрівна мовчки дивилася на своїх дітей. Ось вони, її гордість, її життя. Славко, сорокадворічний успішний бізнесмен. Ірина, тридцятивосьмирічна, двічі розлучена, з вічно незадоволеним виразом обличчя.
Вона згадала, як не спала ночами, коли у Славка різалися зуби. Як продала єдині золоті сережки, щоб купити Ірці випускну сукню, про яку та мріяла. Як брала кредити на їхню освіту. Як сиділа з дітьми Ірки, щоб та могла «влаштувати особисте життя».
– Тобто, ви вирішили мене виселити, продати мій будинок, поділити гроші, а мене поселити в комірчині у невістки, яка мене терпіти не може? – вона говорила повільно, виважуючи кожне слово. – І це ви називаєте «турботою»?
– Мамо, ну що ти драматизуєш! – сплеснула руками Ірка. – Не комірчина, а кімната! І не виселити, а перевезти до себе! Ми ж не чужі люди! Ти мати, повинна розуміти. У мене борги, Льошка в перший клас іде, його одягнути-взути треба. А у тебе трикімнатна простоює! Ти тут одна на шістдесяти метрах!
– Так, тут і піду з життя, – відрізала Галина Петрівна. – Це моя квартира. Мого чоловіка, вашого батька. Ми її отримували, ми тут вас вирощували. Я звідси нікуди не поїду.
– Ось вічно ти така! – надулася Ірка. – Ніякого розуміння! Егоїстка!
Славко підняв руку, зупиняючи сестру.
– Іра, тихо. Мамо, давай по-хорошому. Подумай. Тобі самій буде легше. Не треба буде тягати сумки, платити комуналку, прибирати. Все буде готово. Ти ж все життя на нас ґарувала, так відпочинь на старості років. Ми беремо турботу на себе.
Галина Петрівна гірко посміхнулася.
– Славко, синку. Я прекрасно знаю, що таке «ваша турбота». Це коли Ірка привозить онука на тиждень і їде «на море». А я потім лікую спину і тиск. Це коли ти дзвониш раз на місяць і питаєш: «Мамо, як справи? Нормально? Ну все, бувай, справ багато».
– Неправда! – скрикнула Ірка. – Я тобі дзвоню!
– Коли гроші потрібні, дзвониш. Або коли Льошку ні з ким залишити. Просто так, щоб запитати, як я себе почуваю, востаннє дзвонила… – Галина Петрівна замислилася. – А, згадала! На Новий рік. Привітати.
– Ну ось! – зраділа Ірка. – Дзвонила ж!
– Після дванадцяти. Тому що забула. Я чула, як Славко тобі на тлі крикнув: «Ти матері дзвонила?», – вона подивилася синові прямо в очі. Той відвів погляд.
– Мамо, це все дрібниці, лірика, – пробурмотів він. – Ми говоримо про серйозні речі. Про фінансовий актив. Ця квартира – наш актив.
– Це мій дім! – вимовила Галина Петрівна. – І я вам сказала – ні. Я тут живу і буду жити. Тему закрили. Будете ще пироги?
Вона встала, збираючи тарілки з таким виглядом, ніби нічого не сталося. Ірка підскочила, схопила її за лікоть.
– Ні, мамо, не закрили! Ми серйозно! У тебе тиск скаче, ноги болять. Ти можеш впасти, і ніхто не дізнається! А там будеш поруч.
– Дізнається. Олена з тридцять другої зайде. Вона щодня заходить. На відміну від рідних дітей, – процідила Галина Петрівна, вивільняючи руку. – У неї є ключ.
– Яка ще Олена? – нахмурився Славко. – Мамо, ти чужим людям ключі роздаєш? Зовсім вже?
– Олена не чужа. Вона мені і за продуктами сходить, і в аптеку, і тиск поміряє. І грошей з мене за це не бере. І квартиру продати не пропонує, – вона з гуркотом поставила тарілки в раковину. – Все. Я втомилася. Ідіть.
– Ми скоро прийдемо, – безапеляційно заявив Славко, підводячись. – Ти подумай добре. Без дурниць. Ми тобі не вороги.
– Звичайно, не вороги, – тихо сказала Галина Петрівна, дивлячись їм у спини. – Вороги так не поводяться. Так поводяться тільки діти.
Вони пішли, голосно грюкнувши дверима. Галина Петрівна присіла на старий табурет біля вікна. На вулиці йшов дрібний осінній дощ. Вона знала, що вони повернуться. Славко завжди домагався свого. Ірка завжди йшла у нього на поводу, якщо їй це було вигідно. Вони не відстануть.
Вночі вона майже не спала. Перебирала в пам’яті їхні обличчя – крихітні, зморшкуваті, коли вона принесла їх з пологового будинку. З розбитими колінами. Зі шкільними щоденниками. З першими закоханостями. Коли ж вони перетворилися на цих…? На цих чужих людей з розважливими очима?
Вранці в двері подзвонили. Галина Петрівна відкрила, вже готова до битви. Але на порозі стояла Олена, молода сусідка з двома маленькими дітьми.
– Галина Петрівна, добрий день! Я вам кефір свіжий купила і сир. Як ви сьогодні? Тиск міряли?
Олена увійшла, звично поставила пакет на кухонний стіл. Її погляд впав на немиті чашки.
– Гості були? Ой, давайте я помию.
– Не треба, Оленко, я сама. Присядь, – Галина Петрівна подивилася на молоду жінку, на її втомлене, але добре обличчя. – До мене вчора діти приходили. Славко та Іра.
– Ой, як добре! – зраділа Олена. – Побачилися.
– Побачилися, – криво посміхнулася Галина Петрівна. – Хочуть мою квартиру продати. А мене до Славка з невісткою переселити.
Олена завмерла з рушником у руках.
– Як… продати? Навіщо?
– Гроші їм потрібні. Ірці іпотека, Славці машина. А я їм заважаю. Заважаю скористатися «фінансовим активом».
– Це ж ваш будинок! – ахнула Олена. – Вони не можуть!
– Можуть, Оленко. Ще й як можуть. Вони знову прийдуть. Вже з ріелтором, напевно. Славко, він такий. Пробивний.
Олена присіла на табуретку навпроти.
– Галино Петрівно, а… що ви будете робити?
Галина Петрівна довго дивилася у вікно, на мокрі гілки старої тополі. Потім повернулася до Олени. В її вицвілих очах горів рішучий, майже злий вогник.
– Я знаю, що буду робити, Оленко. Знаю.
Прийшли Славко та Ірина, як і обіцяли. Славко був налаштований рішуче, Ірка виглядала скоріше виснаженою. Вони мовчки пройшли до вітальні. Галина Петрівна вже сиділа там, у своєму старому кріслі. Вона була дивно спокійна.
– Ну що, мамо, ти подумала? – почав Слава без передмов.
– Подумала, – кивнула вона. – Відповідь та сама. Ні.
– Мамо, ми прийшли не сперечатися, – він дістав з папки якісь папери. – Ось, я надав довідки. Квартира не приватизована до кінця, є нюанси. Ми можемо прискорити процес. І ось, візитка ріелтора. Відмінний фахівець. За тиждень знайде покупця.
– Славко, ти мене не чуєш? – голос Галини Петрівни був рівним, майже байдужим. – Я нікуди не поїду. І квартиру ви не продасте.
– А чому це? – посміхнувся він. – Ти ж не хочеш по-доброму, доведеться по-поганому. Є способи. Можна визнати тебе недієздатною, наприклад.
– Славко! – скрикнула Ірка, хапаючи його за руку. – Ти що таке говориш?!
– А що? – він струсив її руку. – Вона впирається, як… Нам гроші потрібні! Я через її впертість повинен без нової машини сидіти? Або ти хочеш далі в боргах жити?
Галина Петрівна дивилася на сина так, ніби бачила його вперше. На цього випещеного, ситого, жорстокого чоловіка.
– Ні, Слава. Визнати мене недієздатною у тебе не вийде. З головою у мене, слава Богу, все гаразд. Я навіть позавчора була у нотаріуса. Угода вже зареєстрована.
– Яка ще угода? – напружився він.
Ірка переводила переляканий погляд з матері на брата.
– Дарча, – спокійно відповіла Галина Петрівна. – Ви запізнилися, діти. Ви більше не можете продати цю квартиру.
Слава повільно опустився на стілець.
– Що? Яка дарча? Кому?
– Квартира більше не моя.
Настала така тиша, що було чутно, як цокає старий годинник-ходики на стіні.
– Як… не твоя? – прошепотіла Ірка. – А чия?
– Ти її… продала? – глухо запитав Славко.
– Ні, не продала. Я її подарувала.
– Кому?! – вибухнув Слава, підхоплюючись. – Мамо, ти в своєму розумі?! Кому можна подарувати трикімнатну квартиру?! Якійсь секті? Шахраям?
– Я подарувала її людині, яка про мене піклується, – все так само незворушно відповіла Галина Петрівна. – Яка приносить мені продукти. Яка міряє мені тиск і викликає лікаря. Яка питає, як у мене справи, не тому що їй щось потрібно, а тому що їй не все одно.
– Цій Оленці?! – здогадалася Ірка, і її обличчя спотворилося від люті. – Сусідці?! Чужій тітці?! Ти відписала квартиру чужій тітці, а не рідним дітям?!
– А ви мені рідні? – тихо запитала Галина Петрівна, і в цій тиші пролунав грім. – Рідні приходять, щоб допомогти, а не щоб викинути з дому, як старі меблі. Рідні піклуються, а не рахують метри і гроші. Ви з’явилися тут, як стерв’ятники, які чекають, коли старий звір ослабне.
Але ви прорахувалися. Цей звір ще може огризнутися.
– Та ми в суд підемо! – закричав Славко, його обличчя стало багряним. – Ми доведемо, що вона тебе обдурила! Втерлася в довіру до безпорадної старої! Ми анулюємо цю угоду!
– Не анулюєте. Я була у нотаріуса. У повній пам’яті і здоровому глузді. Є довідка від психіатра, я спеціально взяла, знала ж, що ви почнете цирк влаштовувати. Олена мене не обманювала. Вона навіть не знала. Я її вчора ввечері просто поставила перед фактом. Вона плакала, відмовлялася. Казала, що їй чужого не треба.
– Дурна! – прошипіла Ірка. – Ще б вона не плакала! Від щастя! Урвала квартирку!
– Ні, Ірочка. Вона плакала, бо зрозуміла, в якому відчаї я була. Вона просила мене все скасувати, казала, що ви просто погарячкували, що все налагодиться. Але я сказала їй, що нічого вже не налагодиться. Бо у мене більше немає дітей. Є дві жадібні й чужі людини.
Вона встала, спираючись на підлокітники крісла.
– Ідіть. І більше не приходьте. Ключів у вас немає. Двері я вам не відчиню. Можете вважати мене божевільною, егоїсткою, ким завгодно. Мені тепер все одно.
– Ти нам більше не мати! – вигукнула Ірка, хапаючи сумочку. – Чуєш? Я тебе знати не хочу! Подивимося, як ти заспіваєш, коли твоя Оленка тебе на вулицю виставить!
– А вона мене не вижене, – посміхнулася Галина Петрівна. – Ми з нею це теж обговорили. Я маю право довічного проживання в цій квартирі. За документами. Олена стане повноправною господинею тільки після моєї сме.ті.
А до тих пір, Ірочка, вона буде платити за мене комуналку. А я буду варити їй і її дітям суп. І буду впевнена, що після мене мій будинок, де я була щаслива, дістанеться хорошій людині. А не буде проданий заради нової машини.
Славко стояв мовчки, дивлячись на матір невіруючими очима. Він не міг усвідомити, що його чіткий план зруйнувався. Що його переграла власна мати, яку він вважав старою, що з’їхала з глузду.
– Ходімо звідси, – кинув він сестрі і рушив до виходу.
– Мамо… – прошепотіла Ірка, дивлячись на Галину Петрівну зі сльозами на очах. У її погляді змішалися злість, образа і якесь запізніле благання.
– Іди, Ірино. Іди.
Вони пішли. Двері зачинилися востаннє. Галина Петрівна повільно дійшла до кухні, налила собі води тремтячою рукою і сіла на табурет. Вона не плакала. Всередині була дзвінка, холодна порожнеча. Немов вона сама поме.ла, але забула впасти.
У двері тихонько постукали.
– Галино Петрівно? Це я, Олена. У вас все гаразд? Я чула крики…
Галина Петрівна встала і відчинила двері. На порозі стояла Олена з стривоженим обличчям. У руках у неї була тарілка, накрита серветкою.
– Я тут сирники зробила. З родзинками, як ви любите. Поїжте, будь ласка.
Галина Петрівна подивилася на молоду жінку, потім на порожні стільці за столом, де щойно сиділи її діти. І раптом сили покинули її. Вона сперлася на дверний косяк, і по її зморшкуватих щоках повільно поповзли дві сльози. Олена поставила тарілку на тумбочку і міцно, але обережно обійняла її за плечі.
– Дякую, – прошепотіла Галина Петрівна, притискаючись до неї. – Дякую, донечко.