У шлюбі я всього два роки. З Ігорем познайомилась в університеті. Ми доволі довго зустрічались, а тоді вирішили побратися. Його мама на той час була в Італії. Тож з радістю повідомила, що подарує нам квартиру. І справді за кілька місяців ми переїхали у власне житло. Невеличке, всього одна кімната, проте затишне.
Жили ми непогано. Ігор роботу має, я відразу завагітніла. Мама чоловіка також нам завжди допомагала фінансово. Та кілька місяців тому чоловік повідомив мені цікаву новину:
– Мама дзвонила, вона приїде! Хоче відпочити і з онукою побути. Тож і тобі нарешті допомога буде.
Я дуже зраділа, адже понад рік і хвилинки на себе не мала. І ось нарешті Лариса Дмитрівна приїхала. Напривозила чимало подарунків та гостинців. Ми ж облаштували для неї місце на кухні, там в нас невеличкий диван стоїть. Перші кілька днів все було чудово. Та далі поступово ситуація погіршилась. Свекруха почала вказувати, що і як я маю робити. Вона стверджувала, що я неправильно доглядаю доньку. А тоді ще й почала прискіпуватись до того, як прибираю й готую.
Минув місяць і я була ладна на стіни лізти. Замість полегшення відчувала, що мені стало важче. А після чергової сварки я не втрималась:
– Ви не забувайте, що все ж я тут господиня!
– Отакої! То я вже й не потрібна.
– Не в тому річ. Просто я краще знаю, що і як робити! І квартира надто мала.
– Ну, вибач, що більшу вам не купила!
Страшенно образилась свекруха, наскаржилась Ігорю, а тоді зібралась і кудись поїхала. Чоловік прийшов до мене розлючений.
– І що доброго ти зробила? Тепер мама нам не допомагатиме! Задоволена?
Ось так я ще й винна залишилась. Не знаю, що нам робити, адже допомога нам вкрай необхідна. Невже варто перепросити і далі терпіти? Порадьте, як бути?