— Катю, ну хоч одним оком… Я ж там не була, страшно сказати скільки років. Візьміть мене з собою, я вам не заважатиму. Сяду тихенько, кросворди порозгадую.
Мама не наполягала — вона саме благала, майже по-дитячому. Скоро сімдесят, а стояла переді мною, як провинна учениця: руки притисла до грудей, дивиться знизу вгору. Від цього погляду всередині все переверталося — жалість упереміш із глухим, сором’язливим роздратуванням.
Ми з Женею працювали заради цієї відпустки, як прокляті, пів року без вихідних. Мріяли про тишу, море, вино і про те, що ніхто не буде говорити про тиск, розсаду й «надінь кофту». А тут — мама. Зі своїм вічним «продує» і звичкою рахувати кожну копійку.
— Жень, ну ми ж не звірі, — шепотіла я вночі, коли мама вже спала в сусідній кімнаті. — Грошей у неї немає, ти ж знаєш. Ну коли вона ще це море побачить?
— Катю, ти розумієш, що це кінець? — втомлено зітхнув Женя, потираючи перенісся. — Це буде не відпустка, а санаторій «Ромашка».
Але ми все одно поступилися. Купили квитки, змінили бронювання на двокімнатний номер — щоб хоч якісь межі між нами залишилися.
Комедія почалася ще вдома. Мама обмотала валізу харчовою плівкою так, що вона стала схожа на кокон гігантської гусені. «Щоб не подряпали, Катю, валіза ж нова, німецька».
В аеропорту вона голосно хвилювалася, чи не заберуть у неї корвалол, і намагалася нагодувати Женю вареними яйцями — «а то пропадуть». Женя мовчки втупився в телефон, я ковтала заспокійливе.
В готелі мама першою справою перерахувала рушники й, дізнавшись ціну за ніч, схопилася за серце.
— Господи, Катю… це ж дві мої пенсії. Навіщо так шикарно? Я б і на килимку поспала.
Мене це злило до тремтіння. Хотілося, щоб вона раділа, а не змушувала мене відчувати провину за те, що ми можемо собі це дозволити.
Ввечері ми пішли в ресторан — дорогий, просто біля води, з білими скатертинами й живою музикою. Я хотіла свята, відчуття красивого життя.
Мама вийшла при повному параді: у своїй єдиній святковій сукні з люрексом, що пахла шафою й нафталіном. У руках — незмінна авоська, потерта, з облізлими ручками.
— Мамо, навіщо тобі ця сумка? — не витримала я. — Ми ж не на ринок.
— Треба, Катю, — вперто відповіла вона.
За столом Женя замовив рибу, вино. Мама сиділа на самому краєчку стільця, боялася зайвий раз дзенькнути виделкою. Було видно: вона тут чужа, не у своїй стихії.
Мені було соромно за себе, але я нічого не могла з собою вдіяти. Хотілося, щоб усе виглядало ідеально, «як у кіно», а мамина авоська псувала мені весь кадр.
І раптом вона відсунула салат, у якому, на її думку, була одна трава, і полізла в сумку.
— Я хотіла показати… Я ж не просто так на море просилася, донечко.
На стіл ліг старий фотоальбом — важкий, у потертій червоній оксамитовій обкладинці. Він виглядав чужим серед келихів і приборів.
— Мамо, давай потім… У номері, — простогнала я.
— Ні, зараз.
Вона розгорнула альбом. Чорно-біле фото: молода дівчина у смішному купальнику сміється, стоячи по коліна у воді. Гарна, неможливо відвести погляд.
— Це я, — тихо усміхнулася мама. — Сімдесят дев’ятий. Батумі.
— Ви були дуже красивою, Галино Петрівно, — обережно сказав Женя.
Мама перегорнула сторінку. Поруч із нею — хлопець, високий, кучерявий, у джинсах-кльош. Він дивився на неї так, що навіть крізь старий папір відчувалося тепло.
У мене перехопило горло. Я ніколи не бачила батька молодим. Він зник, коли мені було три. Мама спалила все, що з ним пов’язано. Я виросла з думкою: він зрадив і пішов.
— Це твій тато, Катю. Ми були щасливі. Тут, на цьому березі.
— Навіщо? — я відклала виделку, апетит зник. — Навіщо ти тягнула цей альбом через пів світу? Щоб нагадати мені про зрадника?
— Він не зрадник, — спокійно й твердо сказала мама. — Дивись далі.
Вона дістала з альбому довідку і вицвілі радянські квитанції.
— Тобі було три роки, ти тяжко захворіла. Лікарі розводили руками: потрібен був центр, професори, ліки. Грошей — нуль.
Шум моря став глухим, ніби вату в вуха заклали.
— Твій батько продав усе: улюблену «Яву», платівки. Не вистачило — продав частку в батьківському домі й поїхав на Північ, на бурову. Там платили добре. Він поїхав заробляти тобі на життя.
— Чому він не повернувся? — голос зірвався.
— Він надсилав гроші. Ми тебе вилікували. А потім… аварія. Мені принесли телеграму. Я злякалася сказати правду. Думала, ти будеш звинувачувати себе. Злість легше пережити, ніж провину. Я, мабуть, помилилася.
Мама провела тремтячою рукою по фотографії.
— Я привезла альбом, бо ми з ним мріяли сюди повернутися. Разом. Або з тобою. Я приїхала попрощатися й віддати тобі правду. Ти не покинута дитина, Катю. Ти — дитина великого кохання.
Мій «ідеальний відпочинок» розсипався на порох. Усі мої роздратування через сукню, сумку, недоречність — стали смішними й дрібними.
Я дивилася на маму — маленьку, в кумедній сукні, зі зморшками біля очей. Вона сорок років несла цю брехню заради мого спокою. Економила на собі, щоб у мене було нормальне життя. А я соромилася її авоськи.
— Мамо…
Сльози полилися самі, просто в тарілку з холодною рибою. Женя мовчки стиснув мою руку.
Вечір був безнадійно «зіпсований». Ми не сміялися й не вдавали красиве життя. Ми сиділи, плакали й гортали старі фотографії під шум прибою. І це був найсправжніший вечір у моєму житті — живий, чесний, без фальші.