— Любий, до речі, твоя дружина повернулася. Ти їй сказав, що тепер тут живу я? Хоча нічого страшного — нехай поки переб’ється в дитячій до розлучення…
Різкий, упевнений голос долинув із кухні саме в той момент, коли Лера, завмерши в передпокої, намагалася зрозуміти, що відбувається. Три місяці у відрядженні в Сінгапурі, нескінченні перельоти, ночі без сну над контрактами — і ось вона вдома. Точніше, у квартирі, яку ще вранці вважала своєю.
Білі капці з вишивкою «Моєму єдиному», подаровані чоловіком на минуле 8 Березня, тепер були на чужих ногах.
Біля кухонної стійки стояла доглянута брюнетка в шовковому халаті Лери й спокійно пила каву з її улюбленої чашки.
— Ти… хто? — ледве вимовила Лера, відчуваючи, як сумка вислизає з рук.
— Ніка. Майбутня дружина твого чоловіка, — спокійно відповіла незнайомка. — А ти, мабуть, Валерія Сергіївна? Чула про тебе. Андрій казав, що ти повернешся лише за пару тижнів.
У цей момент із кухні вийшов Андрій — пом’ятий, розгублений, із чашкою в руках.
— Леро, я збирався тобі подзвонити, все пояснити…
Вона різко підняла руку, не даючи йому договорити.
— Скільки часу? — холодно запитала вона.
— У якому сенсі? — розгубився він.
— Скільки тобі потрібно, щоб зібрати речі й зникнути з моєї квартири?
Через дві години замки були замінені, а охорона отримала чітку вказівку не пускати Андрія за жодних обставин.
Лера методично проходилася кімнатами, прибираючи сліди чужої присутності: довге темне волосся на подушці, яскраві баночки у ванній, чужі продукти в холодильнику — усе летіло у смітник.
Лише кімната Каті залишилася недоторканою — як тихий острів минулого. Фотографії доньки, старий плюшевий ведмедик, книги на столі.
Лера сіла на ліжко й набрала номер.
— Привіт, сонечко. Так, я вже вдома… Ні, все нормально. Просто дуже скучила. Як навчання?
Катя радісно розповідала про своє життя в Лондоні. Лера слухала мовчки, не наважуючись зруйнувати цей світлий світ новиною про зраду.
— До речі, ти тата не бачила? Я вже три дні не можу до нього додзвонитися, — запитала Катя.
— У нього новий номер. Я потім тобі надішлю, — збрехала Лера, подумки додаючи: «заблокувати йому доступ до рахунків».
Перший тиждень минув у роботі. Лера поверталася глибокої ночі, одразу засинала — аби не думати.
Андрій дзвонив — вона не відповідала. Надсилав квіти — вона повертала назад.
Одного разу він перехопив її біля офісу.
— Леро, дай мені п’ять хвилин! Лише п’ять! — просив він, ідучи за нею.
Вона різко зупинилася:
— Пояснити? Ти привів у наш дім якусь дівчину, поки я заробляла нам на майбутнє. Що тут пояснювати?
— Я ідіот, я знаю! Але це нічого не означало! Це була помилка!
— Проблема в тому, Андрію, що ти справді ідіот — і навіть цього не розумієш. Інакше не повторював би цю банальну фразу. І передай своїй Ніці: капці й халат, які їй так сподобалися, вже викинуті.
На третьому тижні зателефонувала Катя.
— Мамо, що відбувається? Тато щодня дзвонить, каже, що ти його ігноруєш. Він плаче…
Лера тяжко зітхнула.
— Ми розійшлися, рідна. У нього з’явилася інша.
У слухавці повисла тиша.
— І ти просто вигнала його? Без спроби поговорити?
— А що тут обговорювати? — гірко всміхнулася Лера. — Усе банально: криза, молода дівчина…
— Мамо, — перебила її Катя, — ви прожили разом двадцять років. Невже це нічого не означає?
— Ти ще надто молода, щоб…
— Щоб розуміти? — різко сказала Катя. — Я вже не дитина. І я бачила, що ви давно живете як сусіди. Я сподівалася, що після мого від’їзду ви знову зблизитеся.
Лера хотіла заперечити, але не змогла. Донька влучила в саму точку.
Через кілька днів Катя несподівано прилетіла додому.
— У мене тиждень до наступного блоку лекцій. Нам потрібно поговорити особисто, — сказала вона, обіймаючи матір.
Вони сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Лера відчинила — і завмерла.
На порозі стояв Андрій із букетом її улюблених лілій.
— Катя сказала, що приїхала… — почав він.
— Я його покликала, — спокійно сказала Катя. — Нам потрібно поговорити всім разом.
— У моїй квартирі?! — обурилася Лера.
— Мамо, або ми вирішуємо це разом, або я їду назад сьогодні.
Розмова була важкою. Андрій зізнався в усьому: у романі зі стажеркою, у самотності, у помилці, яка зайшла надто далеко.
— Вона поставила ультиматум… Я хотів усе закінчити до твого повернення…
— Яким чином? — усміхнулася Лера. — Представити її Каті як нову дружину?
Катя мовчки слухала, а потім запитала:
— Мамо, чому ти повернулася раніше?
Лера завмерла.
— Я… скучила…
— Скажи чесно.
— Я відчувала, що щось не так, — тихо зізналася вона. — Боялася втратити вас обох.
Увечері вони розійшлися. Андрій поїхав, знявши квартиру неподалік — сам, без дружини й без коханки.
— Знаєш, що найприкріше? — сказала Лера доньці. — Я ненавиджу не його… а ті капці.
— Це символ, — кивнула Катя. — Твого місця, яке зайняли.
— Коли ти стала такою дорослою? — сумно всміхнулася Лера.
— Коли мої батьки перестали бути командою.
Минув місяць. Лера погодилася зустрітися з Андрієм у парку.
— Я не прошу все повернути одразу, — сказав він. — Просто дай мені шанс довести, що я змінився.
— А якщо я не зможу забути?
— Тоді я ходитиму босоніж усе життя, — спробував пожартувати він.
Лера мимоволі усміхнулася.
Через пів року Катя повернулася додому на канікули й, відчинивши двері, почула сміх.
На кухні Лера й Андрій разом готували вечерю, піджартовуючи одне над одним.
На ногах у нього були нові капці — з написом «Версія 2.0».
— З підігрівом, — усміхнулася Лера, помітивши погляд доньки. — На випадок, якщо він знову захоче десь «зігрітися».
Катя розсміялася. Тепер вона була впевнена: їхня родина нарешті навчилася боротися за своє щастя.