До війни ми з дітьми жили в Харкові. А тоді вирішили переїхати на Буковину. Тут батьки чоловіка живуть. Тож не дивно, що йому тут подобається, а от я ніяк не звикну
. Після великого міста цей сільський менталітет мене добирає. І прикро, що діти мають тут жити. Хоча вони доволі швидко звикли, вже й українською заговорили. А днями мій старший син Льоша прийшов і заявив:
– Я цьогоріч піду з хлопцями колядувати! Ми вже пісню.
– Куди підете?
– По хатах, до всіх. Тут така традиція, я й торік хотів, пам’ятаєш? Ти не пустила!
– І правильно зробила! Нащо ходити до чужих людей!
– Це весело і ми заробимо! Взагалі це традиція.
Я поважаю українські традиція, та ця, як на мене, якась огидна. Вимагання грошей в людей. Не чекала я, що місцеві діти так погано вплинуть на мого сина.
– Не хочу я, щоб ти таким займався, що за сільські розваги! Чи тобі грошей мало? Врешті це небезпечно, повно п’яниць ходить, і не знати, до кого в хату увійдете!
– Нас там десятеро хлопців, хто нам щось зробить?
– Гроші я тобі дам, але нікуди не йди.
Ми наче домовились, і я думала, що цю тему закрито. Та наступного дня мені зателефонувала класна керівничка сина.
– А чому ви кажете синові, що коляда – це погано? Це наша культура!
– А виглядає наче вимагання грошей! Місцеві ще й маніпулюють, кажуть, що відмовляти колядникам не можна.! А якщо в мене грошей нема? Чи є останні на хліб? То мені ще й на двері плюнуть?
– Що ви таке кажете! Не маєте грошей – ніхто не вимагатиме! Або просто пригостіть чимось. От ми з церковним хором ходимо теж колядуємо, а гроші на ЗСУ потім відправимо!
– Еге ж, відправите, знаємо ми таких! Потім гроші зникають і все!
Вона далі намагалась мене переконати. Та мені ця традиція зовсім не подобається. Є ще гірше – Маланка, там вони ще в страшних костюмах ходять, страшно надвір вийти! А що ви про все це думаєте? Пускаєте колядників?