— Лідо, це ж не по-людськи, — кривилася старша сестра. — Хіба ти сама зможеш спокійно спати, знаючи, що твоя рідна матір вік доживає в будинку для літніх людей? Ні, матусю нікуди здавати не дозволю! Це моє останнє слово! А хто за нею буде доглядати? Ну ти, звісно, хто ж іще? Я не можу, у мене сім’я, діти.
Ліда втомилася так, що вже світу білого не бачила. Вона вже чотири роки нормально не спала, розривалася між двома квартирами — своєю і маминою.
Біда з їхньою ненькою сталася як грім серед ясного неба…
Ліда тоді, як завжди, посеред тижня забігла провідати маму і знайшла її в ліжку. Вона лише тихо й жалібно мукала.
Судячи з важкого, неприємного запаху, з ліжка вона не вставала вже давно.
Ліда одразу ж подзвонила старшій сестрі, молодшому братові й викликала швидку.
Матір забрали до лікарні, а там лікарі вже розвели руками:
— Закупорка судин, приступ. Але що його спровокувало — поки з’ясовуємо. У вашої мами атеросклероз, і, між іншим, уже давно. Ми зробимо все можливе, але ви маєте розуміти: ми не боги. До звичного життя вона, найімовірніше, вже ніколи не повернеться.
Питання про те, хто доглядатиме паралізовану матір, постало ребром одразу після виписки.
Сестри і брат між собою домовилися: щодня хтось із дітей провідуватиме маму, возитиме їй гаряче і підтримуватиме порядок у квартирі. Ганна та Антон на пропозицію Ліди пристали, але запалу старшої сестри і молодшого брата вистачило заледве на пару місяців.
Якось Ліда, прийшовши до матері за графіком, знову знайшла її в брудній, смердючій калюжі. Жінка вмить набрала Ганну:
— Аню, а ти що, до мами сьогодні не заходила?
— Ні, не заходила. Забігалася так, що голови не підняти! У мене на роботі завал, старша ще й руку зламала…
— А подзвонити попередити ти не могла?
— Не могла! — огризнулася Ганна. — Пояснила ж: за-бі-га-ла-ся. Нічого страшного, з ким не буває. Я не зрозумію, ти що, з претензіями дзвониш?
— Аню, ти навіть не уявляєш, в якому стані зараз мама! Її не можна надовго залишати в мокрій постелі, потім ті пролежні лікувати — суцільна мука. Ну невже ти не розумієш?
— Та дай ти мені спокій! І без твоїх нотацій нудить! — випалила Ганна і жбурнула слухавку.
Антон сказав сестрі приблизно те саме:
— Лідо, я взагалі бридитимусь… до матері торкатися. Перевдягати її фізично не можу, ну немає наснаги у мене на це. Давайте якось самі, га? Ви жінки, вам така робота звичніша. Та й ніколи мені! Я тут нещодавно з дівчиною познайомився, у нас зараз якраз цукерково-букетний період. Немає часу до матері бігати.
Ліда залишилася з бідою сам на сам. Ні від старшої сестри, ні від молодшого брата допомоги вона так і не дочекалася.
Жінка кілька разів просила найближчих родичів:
— Давайте скинемося і наймемо для мами доглядальницю? Я теж не залізна, не можу тягнути все на собі! Я працюю, у мене двоє дітей і чоловік! Раз ви від свого слова відмовилися, то поможіть хоча б копійкою.
Ганна і Антон аж скипіли, на Ліду посипалися докори:
— Ти що, переломишся? Де нам зайві гроші взяти на таку розкіш, як доглядальниця? Немає можливості її найняти, от зовсім! Якщо ти в нас така багата, то сама цим і займайся. А нас дарма через дрібниці не смикай!
Ліда терпляче доглядала маму, тягала її по лікарнях, влаштовувала в реабілітаційні центри. І завдяки її старанням до Клавдії Олексіївни повернулася мова.
Але замість того, щоб подякувати середній доньці за самовідданість, пенсіонерка крила її останніми словами, гнала геть і звинувачувала в крадіжках.
Ліда стискала зуби і терпіла. Розуміла: матір стала такою агресивною не від хорошого життя.
Хронічне недосипання, нервозність і постійна тривога дали свої гіркі плоди — Ліда почала часто сваритися з чоловіком. Михайла такий графік не влаштовував: дружину він бачив пізно вночі, коли та, вичавлена як лимон, приповзала від матері.
— Коли це закінчиться? — обурювався чоловік. — Чому ти одна маєш тягнути цей віз? Ганька чим у цей час зайнята? А бовдур ваш молодший? Тільки по дівках бігає, ніяк не вгамується!
— Мішо, не починай, — просила Ліда. — Я віддаю, можна сказати, свій борг матері. Не можу я її кинути! Вона ж не ходить, працює тільки права сторона, ліва так і не відійшла.
— Добре, — погоджувався Михайло, — з боргом усе ясно. Я питаю, де совість у Ганьки з Антоном? Вони Клавдії Олексіївні такі самі діти, як і ти! Вони теж повинні її доглядати.
— Вони не хочуть, — зітхнула Ліда. — Я вже сто разів про це говорила. У всіх свої проблеми…
Тоді Михайло особисто набрав сестру дружини і влаштував їй рознос:
— У тебе совість є?! — кричав чоловік на Ганну. — Ніде не муляє? Ви з Антоном з якого дива вирішили, що Ліда одна має за вашою матір’ю горшки виносити? Її діти не бачать, вона спить по кілька годин на добу, бо повертається від матері глибокої ночі!
Ви хоч раз своїй матері за три роки продуктів привезли? Чи хоч раз ліки їй купили? А може, ви з реабілітаційним центром домовлялися?
— Ти на мене не горлай! — заверещала Ганна. — Ти мені хто такий, щоб життя вчити? У Лідки є можливість матір доглядати — от вона цим і займається. А я, наприклад, щовечора мотатися на інший кінець міста собі дозволити не можу. І взагалі, ти чого лізеш? Тебе ця ситуація жодним боком обходити не повинна!
Ліда з цього зачарованого кола намагалася вирватися не раз. Якось вона дозволила собі цілих три дні не провідувати матір — просто не приходити.
Жінка сподівалася, що матір, яка чудово вміла користуватися мобільним, подзвонить або старшій доньці, або молодшому сину. Але ситуація вийшла з-під контролю.
До Ліди ввечері третього дня приїхала поліція — викликали сусіди.
Правоохоронці приголомшеній жінці пояснили:
— Ми зобов’язані відреагувати на скаргу. Хтось із сусідів вашої матері подзвонив у чергову частину і повідомив, що у квартирі вже кілька днів замкнена лежача жінка-інвалід, яка гучно кричить і благає про допомогу.
Подзвонили вашій сестрі, а вона пояснила, що у відрядженні, і що за домовленістю догляд за неходячою матір’ю взяли на себе ви. Як же так, громадяночко? Ну хіба можна кинути матір у таких умовах і в такому стані?
Ліда, не тямлячи себе від люті, одразу ж набрала Ганну. Між сестрами спалахнула сварка:
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти чому матір кинула? — кричала старша на молодшу. — Мені дзвонять з поліції і розказують, що там із матір’ю робиться! Ти чому до неї кілька днів не з’являлася?
— У якому ти відрядженні?! Я що, одна маю весь цей тягар нести? — обурилася Ліда. — Я не можу більше, Аню, у мене вже сил немає! Я востаннє попереджаю: або ви берете участь у житті матері, або я знайду спеціалізований інтернат і оформлю її туди. Немає більше можливості за нею доглядати!
— Не дозволю, щоб над матусею знущалися там, у тому будинку для старих! — пафосно заявила Ганна. — Я її нікуди здавати не дозволяю! До речі, Лідо, я придумала: а давай ти маму до себе забереш? Це вирішить усі наші проблеми! Нікуди тобі бігати не треба буде, вона завжди буде поруч. І нам з Антошкою так буде спокійніше. Ну, що скажеш?
Ліда кинула слухавку і вкотре вразилася нахабству своїх родичів.
Тоді жінка ще не знала, що Ганна потайки навідується до матері й умовляє її переписати квартиру на неї одну. Щоб ні з молодшим братом, ні з сестрою в разі чого потім не ділитися.
Ліда, намагаючись хоч трохи себе розвантажити, домовилася із сусідкою: та за невелику плату погодилася підміняти її і тричі на тиждень вечорами приходити до Клавдії Олексіївни — погодувати й перевдягнути.
Після чергового візиту сусідка подзвонила Ліді й сказала:
— Лідо, мені здається, твоя мама з глузду з’їжджає. Вона сьогодні мені видала, що вдень, поки у квартирі нікого немає, до неї приходить сива жінка і виганяє її. І нібито поруч із тією гостею завжди стоять двоє-троє маленьких чорненьких чоловічків із п’ятачками замість носів. Ти розумієш, про кого я?
Ліда схопилася за голову: тільки цього їй бракувало!
Жінка знову потягла матір по лікарях, і психіатр побоювання підтвердив:
— Я б вам наполегливо радив визнати маму недієздатною і взяти над нею опіку. Мозок справді руйнується, вона вже не усвідомлює своїх дій. У такому віці, та ще й після інсульту, це часте явище.
Ліда знову скликала сімейну раду. Аня знову виступила категорично проти:
— Мені здається, Лідо, що ти до маминої квартири підбираєшся! Що за завзяття таке? Вона цілком нормальна: всіх упізнає, розмовляє чітко. Я жодної проблеми не бачу!
— Та до чого тут квартира?! — спалахнула Ліда. — Галюцинації в неї, розумієш? І зорові, і слухові! Її небезпечно саму на цілий день залишати.
В Ані були вагомі причини виступати проти опіки: якщо матір визнають недієздатною, то за законом вона вже жодних угод із нерухомістю укласти не зможе.
А отже, плакала двокімнатна квартирка в історичному центрі міста.
Порадившись із чоловіком, Ганна раптом подзвонила Ліді і приголомшила її:
— Більше до матусі приходити не треба, ми будемо самі за нею доглядати. Тобі, як виявилося, матусю довірити не можна! Спиш і бачиш, як би тільки з неї психічно хвору зробити.
— Добре, — з полегшенням видихнула Ліда, — хай буде по-твоєму. Я рада, що в тебе нарешті прокинулася совість.
Аня свого домоглася: Клавдія Олексіївна таки переписала свою нерухомість на старшу доньку. Добре знайомий Ані нотаріус нічого “протиприродного” в стані жінки “не помітив”.
Ні Антону, ні Ліді Ганна цю новину повідомляти не стала. Вирішила, що після смерті матері всі й так дізнаються.
Прожила Клавдія Олексіївна у старшої доньки рівно два тижні. А потім Ганна, втомившись від нескінченних криків, здала матір у психіатричну лікарню.
Ліда, коли дізналася, одразу ж помчала туди. Клавдія Олексіївна виглядала дуже погано. Вона більше не розмовляла, лежала нерухомо і, не кліпаючи, дивилася в стелю.
Лікар на претензії Ліди відповів сухо:
— Так діють препарати. Ми змушені їх давати, хвороба у вашої мами прогресує.
Прожила Клавдія Олексіївна в лікарні недовго. Ліда всі очі виплакала на похороні. Аня та Антон трималися осторонь, постійно про щось шушукалися.
Новину про те, що мамина квартира повністю відійшла старшій сестрі, Ліда сприйняла байдуже. Їй не потрібна була та нерухомість. Жінка відчувала глибоку провину перед матір’ю за те, що рано здалася, за те, що дозволила тепер уже колишній родичці прискорити її відхід.
Отака вона, життєва правда. Коли справа доходить до спадку, часто забувається і кровна спорідненість, і звичайна людяність. Як кажуть у народі: “Де гроші говорять, там совість мовчить”.
А як ви вважаєте, чи варто було Ліді боротися до кінця і не віддавати матір старшій сестрі, відчуваючи недобре? Чи були у вашому житті випадки, коли спадок розсварив найрідніших людей?