Багато років я носила в собі образу. Не спілкувалася з рідною мамою. А все тому, що вона мене покинула. Досі пам’ятаю той день. Мені було 5 років, мама відвезла мене до бабусі в село та обіцяла скоро забрати. Я щодня визирала у вікно, бігла до дороги, подивитись, чи ненька не їде за мною. Та її не було.
В 10 я перестала чекати. Вплинуло ще й те, що бабуся увесь час казала, що я не потрібна нікому: ні татові, ні мамі. Тож врешті і я вирішила, що й мені ніхто не потрібен. Підлітком почала бунтувати, тікала від бабусі мало не щодня. Врешті поїхала з хлопцем до міста. Він навчався в технікумі, йому було 18, а мені – 16. Я вирішила теж вступити, обрала кулінарний.
Минув рік і я розбіглася зі своїм коханим, він не був готовий до дорослого життя, хотів лише розважатись. Та мені пішло це на користь, почала приділяти більше уваги навчанню. На третьому курсі вже знайшла роботу в місцевому кафе. З’явилися перші гроші.
А тоді я познайомилась з Антоном. Від кохання втратила розум. І завагітніла. Та хлопець відразу сказав, що ми надто молоді для дітей. Вмовив мене зробити аборт. Я пішла на цей крок, хоча насправді не хотіла. Утім розуміла, що сама не справлюсь з малюком. Та минув рік і з Антоном ми однаково розійшлися. Я тоді вирішила взагалі стосунків не мати.
Тоді мене й знайшла мама. Розповідала якусь нісенітницю:
– Доню, я не хотіла, щоб все так було!
– Як ти могла мене покинути? Мені ж всього 5 рочків було?
– Твій тато вигнав мене з тобою просто на дорогу. Він іншу знайшов, я була в розпачі. Подруга вмовила з нею до Польщі на заробітки поїхати. Я погодилась. Думала, що попрацюю рік і приїду, тебе заберу.
– А тоді збагнула, що без дитини краще?
– Ні, тоді зі мною біда сталася. Мила вікна на роботі та впала, зламала хребет. Думала, що взагалі ходити не зможу. Але лікарі мене врятували. Ось лише грошей довелося чимало на лікування позичити. Кілька років відробляла. А тоді ніяк роботу не змогла знайти. Переїхала до Німеччини. І щойно влаштувалась почала дзвонити бабусі. А та сказала, що знати мене не хоче і не скаже, де ти!
– Якби хотіла – знайшла б!
– Я думала, що ти бачити мене не хочеш! Це важко!
– А я й зараз не хочу! Їдь назад! Надто пізно!
Так ми й розійшлися. Я пішла геть, хоча бачила, що вона плаче.
Роки минали, я працювала багато. І лишень в 34 роки зустріла Тараса. Він дуже хотів сім’ю, я теж. Мало не відразу розписалися. Сподівались, швидко завагітнію, та нічого не виходило. Згодом лікарі сказали, що все це через мій ранній аборт. Чоловік почав мене звинувачувати, ми сварилися. А якось він прийшов і повідомив.
– Я йду до іншої, котра зможе народити!
Я не зупиняла його. А через місяць дізналась, що вагітна. Зателефонувала Тарасу, а він зізнався, що надто пізно, адже його нова дівчина теж вагітна. Тоді виявилось, що вони вже давно разом. Просто він пішов вже тоді, коли його коханці настав час народжувати.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я залишилась сама з дитиною. Думала впораюсь. Народила чудову донечку. Рік в декреті була, з Алісою подруга допомагала. А згодом почався карантин і я втратила роботу. Я була в розпачі, просила колишнього допомогти, та він відмовився.
Коли почалась війна ми були на межі, не знали зовсім, як жити далі. Я тоді згадала розповідь мами. Адже розуміла – єдиний варіант, залишити доньку і поїхати на заробітки. В розпачі я зателефонувала мамі:
– Вибач! Доля так обернулась, що тепер мені доводиться покидати доньку! І я не знаю, що буде далі!
– Доню, люба моя! Тобі не треба цього робити! Дозволь допомогти тобі! Їдьте разом до мене, я тобі роботу знайду і з онукою залюбки сидітиму.
Я довго плакала і врешті ми вирушили до Німеччини. Мама дуже мені допомогла, поступово ситуація налагодилась. Та нещодавно сталося дещо дивне. Раптом зателефонував Тарас:
– Повертайтесь до мене, я зробив помилку. Пішов до іншої лише через дитину, хто ж міг знати, що ти народиш? Я ж насправд тебе кохав!
Він благав і присягався, що все в нас буде добре. Я б хотіла, щоб Аліса мала батька. Але чи можна довіряти людині після такого. Чи краще влаштовувати своє життя в Німеччині?