Моя донька з 2008 року живе у Тулузі. Колись вона поїхала за програмою обміну студентів і у Франції зустріла свого чоловіка. А коли розпочалась війна, Аня запропонувала мені поїхати до неї. Два роки я була нянькою для її дітей, варила їсти, прибирала. Дочка з чоловіком весь день були на роботі і повертались лише увечері. Закордоном я отримувала виплати, як біженка, і коли гуляла з онуками, знайомилась з іншими українками-біженцями, навіть потоваришувала з деякими. Та одного дня Філіп заявив, що вони більше не потребують моїх послуг і попросив покинути їхнє житло:
– Небезпека минула. Сильних атак зараз немає. Тож можете спокійно повертатись додому.
Я купила квитки і повернулася в Запоріжжя. Але в своїй квартирі застала сина. Як виявилось, Андрій розлучився зі своєю колишньою дружиною, залишив їй квартиру і переїхав до мого дому. Але вразило мене те, що він сюди поселив свою наречену – Іру. Окрім того, його нова подружка вже вагітна:
– Сину, ти не міг зі мною хоча б порадитись?
– Але ж тебе не було.
– Ну й що? Для цього існують телефони…
– Я не хотів тебе турбувати.
– А як мені сприйняти те, що у моєму домі хазяйнує чужа жінка?
– Моя жінка. Мамо, нам немає куди йти.
– Але як ти уявляєш жити втрьох в однокімнатній квартирі? А що буде, коли Іра народить, ти подумав?
Я подзвонила дочці з надією, що вони зрозуміють мене і запропонують повернутись, але Аня відмовила. Тепер я сплю в кухні на розкладушці, а вдень – тиняюсь містом, щоб не заважати молодій господині. Бо Іра постійно чіпляється до мене: то ганчірку не ту взяла, то я чашку не так поставила, то взагалі не маю права їсти разом за її столом. Грошей, аби орендувати окреме житло у мене немає, у сина – теж. Та й на роботу мене уже не візьмуть – застара. Але я не втрачаю надії – намагаюсь знайти хоч якийсь підробіток.
Та нещодавно в моїй голові зародилась одна ідея. Батьки Іри живуть у селі Зарічне. Чому б їй з сином туди не переїхати? Коли я сказала про це Андрію, він дуже розізлився:
– А як ти уявляєш, що ми там житимемо? Як мені на роботу добиратись? Бо знайти нову у селі нереально!
– Тобто ти вважаєш, що це нормально, що я у власному домі житиму, як у приймах?
Андрій на мене дуже образився. Схоже, його зовсім не хвилює квартирне питання. Він вигідно влаштувався під моїм крилом і не збирається нічого міняти. А мені все важче знаходити спільну мову з його дружиною і між нами щодня вибухають нові сварки. Сподіваюсь, скоро ми з сином знайдемо вихід з цієї ситуації, бо я так більше не можу.