Коли Роза народилася, лікарі виявили проблему: половина обличчя дівчинки була знерухомлена.
― Ваша дочка, швидше за все, буде глухою, ― попередив лікар її маму, Людмилу В’ячеславівну.
Але вона не злякалася. Мама вірила, що все якось владнається. Їй всю вагіт ність пророкували всілякі жахи про майбутню дитину. Казали, що дівчинка не буде ходити, припускали, що в майбутньому вона буде відставати в розвитку. Ставили питання про вроджену ваду серця.
На щастя, жодне з припущень не справдилося. Роза могла рухати ручками і ніжками, всі рефлекси проявлялися у неї за нормою. Людмила В’ячеславівна милувалася довгоочікуваною дитиною.
― Нічого, донечко. Ти не переживай. У нас все буде добре. Ти у мене молодець. А з личком потім ще розберемося. Медицина не стоїть на місці.
Розочка тільки по-дитячому кректала у відповідь і смішно кривила ротик.
Коли їй було три місяці, лікарі визначили, що на ліве вушко дитина майже не чує, а око з лівого боку бачить дуже погано.
― Одностороння туговухість ― це набагато краще, ніж повна глухота, ― зраділа мама.
Дівчинці дали інвалідність, і Людмила В’ячеславівна почала ходити по лікарях, щоб зрозуміти, як допомогти дочці відчувати себе повноцінною.
А Роза росла дуже веселою і слухняною дитиною. Говорити вона почала вчасно, правда, не дуже виразно через паралізовану ліву частину обличчя. Зате словниковий запас накопичився швидко, і вона легко стала складати досить складні речення.
― Мамо, чому собачка хвостиком махає? ― цікавилася вона вже в півторарічному віці, і оточуючі дивувалися: «Треба ж, така крихітка, і так говорить!» А Роза бігала за собакою і не вгамовувалася, запитуючи вже у неї: ― Ти чому тікаєш? Не тікай, я тебе хочу погладити!
Роза була дуже ласкавою і усміхненою дитиною, тому оточуючі легко забували про інвалідність. Незвичайну статичність міміки обличчя малятка помічали лише нові знайомі. Але і вони дуже швидко переключалися на її активність і балакучість.
Дівчинка рідко згадувала, що вона особлива. У три рочки Роза так само, як і всі її однолітки, пішла в дитячий садок. Там до неї спочатку поставилися насторожено, але вже через два дні і діти, і вихователі полюбили Розу всією душею.
Малятко так легко адаптувалося в соціумі, що батьки незабаром наважилися народити другу дитину.
У Рози з’явився братик Данило. І Роза дуже відповідально доглядала за ним.
У шість з половиною років Роза пішла до школи. Коли її привели на медкомісію до ЛОРа, лікар порекомендував віддати дитину до музичної школи. Батьки так і зробили. Виявилося, що дівчинка мала чудовий музичний слух, до того ж вона володіла приємним сопрано.
― Ах, Розочко, якби не твій дефект мовлення, ти могла б виступати на всіх шкільних концертах! ― журилася вчителька, яка дуже полюбила її за легкий характер і працьовитість.
― Я не хочу виступати на концертах, ― запевнила її Роза, ― я хочу добре вчитися і стати лікарем.
Адже вони з мамою часто бували у різних лікарів. На мамині запитання про те, як повернути доньці рухливість всього обличчя, ті розводили руками. Мама засмучувалася, а малятко її втішало: «Мамо, не переживай! Я стану лікарем, коли виросту, і сама себе вилікую».
Чим старшою ставала Роза, тим важче їй було переносити свою несхожість на інших. У перехідному віці, незважаючи на весь свій природний оптимізм, вона все ж почала комплексувати. Намагалася не згадувати про свою особливість, але в незнайомому середовищі їй завжди про це нагадували то косими поглядами, то нетактовними питаннями.
Роза намагалася зайвий раз не виходити за межі свого будинку і школи. Але навіть цю обмежену зону комфорту у неї одного разу відібрали.
У сьомому класі до них прийшов новенький хлопчик. Звали його Герман. Він був єдиною, пізньою дитиною в родині, батьки з нього пилинки здували і з дитинства запевняли, що він народився генієм.
Герман виглядав дорослішим за однолітків, був вищим, мав чудову статуру, правильні риси обличчя. Це був просто хлопчик з картинки, і всі дівчатка в класі закохалися в нього по вуха. Роза не стала винятком, але, на відміну від інших, вона навіть думки не допускала про взаємність з боку красеня.
Її кохання було найчистішим і безкорисливим. Вона лише милувалася Германом здалеку і раділа, що у неї є можливість навчатися з ним в одному класі.
Тим часом сам Герман Розу не любив. Занадто великою повагою користувалася дівчинка у однокласників і вчителів. Одного разу клас готувався виступати, репетирували сценку. Головну роль у ній, звичайно, відвели Герману.
За сценарієм хлопчик повинен був списувати у Рози контрольну. Виступ у дітей вийшов чудовим. Вся школа була в захваті, і особливо хвалили Розу. Герман заздрив.
Коли в їдальні однокласники жваво обговорювали, як чудово Роза зображувала відмінницю, Герман сказав:
― А що їй грати, якщо у цієї Рози пика і так перекошена? Виглядає загадковою і без гри. Ха-ха-ха. У Рози пика.
Фраза була вимовлена так голосно, що не почути її було неможливо. Роза вперше в житті не витримала образи. Вона відразу встала з місця і пішла. В очах блищали сльози.
Почувши, що дівчинку образили, класна керівниця Олена Петрівна примчала до їдальні і відразу відчитала Германа.
― Якщо ти не вибачишся, Роза подасть на тебе до суду за образу особистості! У нас тут свідків повно.
Герман трохи злякався:
― Та що я сказав? Хіба це неправда? Вибачуся, мені не складно, подумаєш.
З дзвінком усі пішли до класу. Вчителька, стоячи за Германом, потягнула його за плече:
― Давай, я чекаю. Кажи.
Герман глибоко зітхнув, а потім почав:
― Роза, я вибачаюся.
Однокласники дурно хихикали. Сама Роза, яка встигла вже витерти сльози з блакитних очей, з гідністю стримано промовила:
― Знаєш, Герман. Ти не можеш вгадати, як складеться твоє життя. Сьогодні ти сміявся. Одного разу посміються над тобою.
Ця доросла серйозна фраза обірвала всі смішки в класі. Герман перестав посміхатися.
― Сідайте на місця, готуйтеся до уроку, ― сказала Олена Петрівна і вийшла. У класі стояла напружена тиша.
Розу в класі любили, та й Герман потім зробив вигляд, що нічого не було. Навіть іноді дивився на неї під час уроків ― довго, задумливо.
Закінчивши школу, однокласники розбіглися хто куди. Роза, як і мріяла, вступила до медичного. Закінчила його вона з відзнакою. Правда, неврологом у неї стати не вийшло, вона потрапила на роботу хірургом в опіковий центр.
Вилікувати себе вона вже більше не мріяла. Зате могла дарувати красу тим, хто постраждав від пожежі. Чарівні руки Рози Романівни дарували друге життя навіть найпотворнішим пацієнтам. І ось одного разу до неї звернулася з проханням медсестра з її відділення:
― Роза Романівна, ви могли б подивитися мого двоюрідного брата? Він молодий хлопець, приблизно ваш ровесник. Так обгоріло обличчя, що він впав у депресію. Ми всі переживаємо, що він зробить з собою щось.
― Я ж не Господь Бог, ― втомлено відповіла Роза, у якої якраз був важкий тиждень, ― від мене чекають дива, а я ж просто людина. Якби було інакше, я б у першу чергу себе полагодила…
― Ну хоч погляньте. Хоч пообіцяйте! Хлопець пропаде. Шкода.
― Я розумію. Подивлюся. Зроблю, що зможу зробити. Приводьте у вівторок після обіду.
У призначений час до кабінету Рози Романівни увійшла медсестра Рита разом зі своїм братом.
― Добрий день, ― привітався молодий чоловік, і Роза здригнулася. Вона впізнала цей голос. Піднявши голову, Роза переконалася, що не помилилася: перед нею стояв Герман.
Він подивився на неї і теж впізнав. Обгоріле обличчя спотворилося радісною гримасою: нормально посміхатися хлопець не міг, але бачити її був безмежно радий.
― Герман! ― вигукнула Роза. – Проходь, сідай. Я огляну тебе.
― Ось і настала моя година розплати, ― гірко іронізував Герман. ― Пам’ятаєш, тоді, в сьомому класі, ти сказала, що я не можу передбачити майбутнє. Я сказав ,що у тебе пика. А тепер у самого… та ще пика. Адже тоді я навіть як слід не вибачився.
― Згадала бабуся, як дівкою була, ― посміхнулася Роза, уважно оглядаючи спотворене обличчя. ― Значить, так. Я, звичайно, не Бог, але з подібними випадками працювала. Причому успішно. Готуйся до операцій. Май на увазі, колишнім ти вже не станеш. Зробити тобі нормальне обличчя не зможе ніхто. Сам розумієш, були опіки третього і четвертого ступеня…
― Я тобі довіряю як нікому, ― сказав Герман і подивився Розі в очі. Вона погладила його по волоссю, як вчитель у школі, і сіла за стіл виписувати направлення на аналізи.
Герману довелося пережити кілька операцій. Але всього за рік його потворне обличчя стало схожим на людське. За іронією долі, ліва частина обличчя обгоріла сильніше за праву. Її відновити повністю так і не вдалося. Але головним було те, що до Германа повернулося бажання жити і працювати.
Батьки його не знали, як дякувати Розі.
― Ви наша рятівниця! ― сказала мати Германа, коли прийшла його провідати після останньої операції.
В кінці дня в кабінет до неї зайшов сам Герман.
― Роза… ― почав і замовк на хвилину, набираючись сміливості.
Вона дивилася на нього, але не перебивала. Чекала.
― Я ловлю себе на думці, що не хочу виписуватися. Тому що хочу і далі бачитися з тобою так само часто. Ось.
― Я рада, ― щиро посміхнулася Роза.
― Звичайно, тепер я нічого такий, але все ж не такий красень, як раніше, ― продовжував Герман. ― Але, може бути… тут спрацює принцип Пігмаліона і Галатеї. Сподіваюся, Роза. Тому що я… Тому що я кохаю тебе.
― Це просто вдячність.
― Ні! Я просто раніше не розумів. Я ще в школі, ще тоді, коли ти відстояла себе після моєї витівки, тоді ще я тебе так поважав!
― Поважати і кохати ― різні речі!
― Так, я знаю. Тоді я поважав. А тепер покохав. Я тебе по-іншому бачу. Ніколи в світі я не бачив дівчини красивішої за тебе.
З цими словами він підійшов до неї ближче і обійняв. Завжди стримана і сувора, тепер Роза розтанула, обійняла руками його шию. Герман наважився швидко поцілувати її в губи. Потім відразу ж відсторонився, щоб не лякати напором.
― Ти згодна зустрічатися зі мною?
― Так, ― без тіні сумніву відповіла вона.
Герман знову обійняв її і зірвав швидкий поцілунок з губ. Вона ласкаво дивилася на нього. В її очах сяяло щастя. Він все зрозумів без слів.
Вже зовсім скоро він зробив Розі пропозицію. Вона знову відповіла «так», ні краплі не вагаючись. Вони одружилися, і їх шлюб виявився дуже щасливим. А на вечорі зустрічі випускників всі колишні однокласниці дуже дивувалися всьому, що з ними сталося.