Минали роки, і я залишалася нікому не потрібною. Моїм дітям завжди було складно знайти зі мною спільну мову, і коли я розлучилася з чоловіком, вони стали на його бік. Чоловік був впливовою людиною, директором великого підприємства, і, звісно, їм було вигідніше підтримувати його. А я? Я залишилася одна, покинута дружина.
Минуло кілька років, і діти майже перестали про мене згадувати. Про те, як вони весело проводять час із батьком і його молодою дружиною, я дізнавалася від спільних знайомих. Це дуже мене ранило. Вони разом їздили відпочивати, а я залишалася одна.
Щоб відволіктися, я поїхала працювати до Італії. Працювала сумлінно, але й відпочивала, наскільки могла. Заробила достатньо, щоб зробити ремонт у своїй квартирі, купити нову техніку й відкласти трохи грошей на старість.
Тим часом діти встигли завести сім’ї. Але тут на них чекала неприємна новина: колишній чоловік помер від інфаркту, і все своє майно він залишив молодій дружині, яка навіть не мала від нього дітей. Мій син і донька залишилися ні з чим. Ось тоді вони згадали про мене й почали навідуватися, приносячи дрібні подарунки. Я приймала їхні візити, але розуміла, що вони переслідують свої цілі.
Зараз мені вже 72 роки. Я здорова, почуваюся добре й не потребую допомоги. Та нещодавно донька почала натякати, що пора подумати про майбутнє. А невдовзі до мене прийшла онука, яка рік тому вийшла заміж.
— Тобі тут одній не нудно? — запитала вона.
— Ні, мені тут дуже комфортно.
— Але ж квартира така велика. Тобі, мабуть, важко її прибирати. Може, ми з чоловіком до тебе переїдемо? І тобі буде веселіше, і нам легше, не доведеться платити за орендоване житло.
— А хто сказав, що не доведеться? — відповіла я. — Я вам зроблю гарну знижку, вистачить 50 євро на місяць плюс комунальні послуги.
Онука розгубилася. Вона явно розраховувала на те, що переїде до мене, а потім я залишу квартиру їм. Але я вже давно вирішила, що ні синові, ні доньці моя нерухомість не дістанеться. Я оформила заповіт, у якому зазначено, що після моєї смерті квартиру продадуть, а гроші перекажуть у фонд допомоги хворим дітям.
Потім донька телефонувала, розпитувала, чому я так холодно ставлюся до онуки. Приїздив і син, натякав, що готовий узяти мене під опіку. Але вся ця «любов» мені не потрібна.
А ви б на моєму місці пустили онуку до себе?