Кішка щоночі будила свою власницю і змушувала її спати на дивані. Вона скаржилася на безсоння, поки одного разу не пройшла обстеження.
Найстрашніше — що якби він одного разу цього не зробив, вона могла б просто не прокинутися.
Уночі мені дзвонять часто.
Чомусь люди переконані, що якщо ти ветеринар, то зобов’язаний знати відповідь на будь-яке питання у Всесвіті. Особливо о другій ночі, коли ти сам напівсонний, а на грудях у тебе лежить кіт і дихає так, ніби саме він платить за квартиру.
Але того разу дзвінок був удень.
І все одно в голосі жінки було стільки нічної втоми, що я мимоволі глянув на годинник, ніби стрілки могли помилятися.
— Добрий день, це клініка пана Петра? — спитала вона обережно, наче чекала, що я зараз її вкусю.
— Так, клініка. Петро слухає.
— Мене звати Катерина… Я записана на сьогодні. У мене проблема з котом. Він не дає мені спати.
Фраза «проблема з котом» і «не дає спати» — це безмежна територія. Туди вміщається все: від бліх до котячої образи, від голоду до чогось такого, що вже більше схоже на сімейну драму.
— Приходьте, подивимось, — сказав я. — У нас лікують і тварин, і безсоння.
Катерина зайшла до кабінету так, як заходять до церкви після довгої паузи: тихо, винувато, майже навшпиньки. Їй було трохи за п’ятдесят. Волосся акуратно вкладене. Пальто — не «вибігти в магазин», а те, що люди вдягають, коли хочуть триматися зібрано, навіть якщо всередині вже все сиплеться. На плечі висіла велика сумка, яку вона не випускала з руки так, ніби там лежало щось важливіше за гаманець.
Переноску вона несла обережно, як порцелянову вазу.
Порцеляна всередині невдоволено ворухнулась.
— Це Марко, — сказала вона. — Хоча вночі він не Марко, а якась чергова медсестра з відділення невідкладної допомоги.
Вона поставила переноску на стіл. Із темряви на мене глянули два великі жовті ока. Кіт був великий, сірий, пухнастий і важкий на вигляд, із тією гідною втомою на морді, яку мають тварини, що вже давно ні від кого не чекають дурниць. Він уважно мене оцінив, вирішив, що негайної загрози я не становлю, і відвернувся.
— Ну що ж, подивімося на цього «медбрата», — сказав я. — Розповідайте.
Катерина зітхнула так, наче зараз почне не скаржитися на кота, а переказувати конфлікт у будинку між четвертим і шостим поверхом.
— Він мене будить, — сказала вона. — Щоночі. І не лагідно, не м’яко. Уперто. Десь між третьою і четвертою. Спершу торкає лапою обличчя. Якщо я не реагую, б’є сильніше. Може вкусити за руку, потягнути ковдру, пробігтися по мені. І не заспокоюється, поки я не встану й не піду спати на диван у вітальні.
— А на дивані йому подобається? — спитав я.
— Там він відразу стихає, — відповіла вона з роздратуванням. — Щойно я виходжу зі спальні, він лягає на мою подушку і спить до ранку, як король. А я — на дивані. Уже ненавиджу той диван. Колись там спала, коли чоловік хропів. Поки був живий. Тепер його місце, схоже, зайняв кіт.
Марко зробив вигляд, що розмова його не стосується.
— Як давно це почалося?
— Місяці три. Спочатку я думала: весна, гормони, погода, що завгодно. Потім вирішила, що спека. Але вже осінь, а він не зупиняється. Раніше спав зі мною, як нормальний кіт. Тепер виганяє.
Вона замовкла, потім додала, дивлячись кудись убік:
— У мене високий тиск, Петре. Я на ліках. Мені треба спати. Я працюю керуючою ОСББ, а там і без того вистачає пекла. Один ліфт на весь під’їзд — це вже окрема трагедія. А я ходжу, як привид. І я почала на нього злитися. Двічі замикала його на кухні. Він так верещав, що сусіди стукали в стіну.
«Я почала на нього злитися» — це саме та фраза, після якої багато котів раптово опиняються «в добрі руки».
Я оглянув Марка.
Він був здоровий. Гарна шерсть, рівне дихання, серце працювало спокійно й надійно. Ознак болю, агресії чи котячого божевілля я не побачив. Але була інша річ, і вона впадала в очі одразу.
Те, як він дивився на господиню.
Не як на джерело їжі.
Не як на людину, яку можна дресирувати.
А як на того, за ким треба стежити.
— Він завжди був такий спокійний? — спитав я.
— Так. Поки жив мій чоловік, був просто ідеальний. Вони разом футбол дивилися. А потім… потім чоловік помер, і Марко лишився зі мною. Ми спали разом. Я ще жартувала: принаймні хтось поруч дихає.
Сказала вона це надто легко.
— А тепер, виходить, не хоче, щоб ви дихали поруч? — обережно мовив я.
— Саме так! — раптом емоційно відгукнулася вона. — Я всім кажу, що він мене виселяє зі спальні.
Марко підійшов і поклав лапу їй на черевик.
Я помовчав секунду, тоді запитав:
— Він будить вас приблизно в один і той самий час?
— Так. Майже завжди між третьою і четвертою.
— А до того ви спите міцно?
— Думаю, так. Лягаю десь об одинадцятій, випиваю таблетку… а далі наче провалююсь кудись. І він мене звідти витягає.
Слово «витягає» мені не сподобалося.
— Що ви відчуваєте, коли прокидаєтесь?
Вона насупилася, ніби вперше всерйоз задумалась.
— Погано. Голова важка. Серце калатає. У роті сухо. Іноді ніби повітря не вистачає. Думаю, що це тиск. Кладу таблетку під язик, іду на диван, хвилин за двадцять відпускає.
Я поставив ще кілька запитань.
Про зупинки дихання.
Про різкі прокидання.
Про відчуття, що серце раптом збивається з ритму.
Це вже була не зовсім моя територія. Але коли людина приходить до ветеринара з подібною історією, це означає, що десь її або не дослухали, або вона сама занадто довго вмовляла себе, що нічого серйозного не відбувається.
Нарешті я сказав:
— Боюся, що в цій історії головний пацієнт — не кіт.
— Що? — перепитала вона.
— З Марком усе гаразд. Він не збожеволів і не намагається виставити вас із дому. Для нього важливо інше: вночі з вами стається щось, що його лякає.
— Лякає? Але ж я сплю.
— Вам здається, що спите. А він, можливо, бачить, що ви перестаєте дихати, задихаєтесь, різко сіпаєтесь або довго не рухаєтесь так, як раніше. Він не знає слів «гіпертонія» чи «апное сну». Він просто бачить, що його людині зле. І будить вас доти, поки ви не зміните положення і вам не стане трохи легше.
Катерина подивилася на мене так, ніби я щойно запропонував їй повірити у ворожіння на каві.
— Тобто… ви хочете сказати, що він мене рятує?
— Я не можу це довести, — чесно відповів я. — Але збігів тут забагато. І я не думаю, що проблема в коті.
— Але лікар сказав, що це нерви…
— «Нерви» — дуже зручний діагноз, — знизав я плечима. — У вас високий тиск, нічні епізоди, і кіт щоночі б’є тривогу майже в один і той самий час. Я б почав з обстежень. Серце, дихання, сон.
— Аналізи?
— Будь-що, аби тільки почати. І визнати, що, можливо, винен не кіт. Я не можу лікувати вас — я ветеринар. Але я дуже раджу повернутися до лікаря і прямо сказати: «Мій кіт будить мене щоночі, мені погано, обстежте мене як слід».
Катерина довго мовчала.
Вона машинально гладила Марка, а той терпляче сидів біля неї, ніби чекав вироку.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Я піду.
З клініки вона вийшла вже не з переноскою в руці, а з Марком на руках. Я бачив, як він витягнув шию, оглянув коридор, двері, вхід, а потім знову перевів погляд на неї — наче перевірив, чи все ще під контролем.
Маленький, упертий охоронець.
Минуло майже три тижні.
У моїй роботі історії накладаються одна на одну. Когось привезли з отруєнням, когось із переломом, у когось пес ковтнув дитячу машинку, у когось папуга вирішив, що він безсмертний. І, якщо чесно, я майже забув і про Катерину, і про Марка.
Поки одного ранку не задзвонив телефон.
— Петре? Це Катерина.
Її голос був інший.
Не веселий.
Не безтурботний.
Живий.
— Ви були в лікаря, — сказав я. Це не було запитанням.
— Так. Я настояла. Сказала все, як ви порадили. Що прокидаюся вночі, що мені погано, що кіт мене буквально з ліжка виживає.
Вона замовкла на мить.
— І те, що мені сказали, повністю змінило історію цього кота…
Частина 2
— У мене апное сну, — сказала вона. — Досить тяжке. І ще кілька серцевих епізодів, про які я навіть не підозрювала. Лікар висловився дуже прямо: якби я ще потягнула, усе могло закінчитися дуже погано.
Я на секунду заплющив очі.
Не від подиву.
Від того дивного почуття, коли припущення, яке сам боявся вголос формулювати, раптом виявляється правдою.
— Тепер у мене апарат, маска, лікування, — продовжила Катерина. — Перші ночі були жахливі. Марко взагалі розгубився. Дивився на мене, на трубку, на шум. Але вже не будив. Просто лежав поруч і стежив.
— А зараз? — спитав я.
Вона коротко засміялася. Полегшено.
— А зараз я сплю. Усю ніч. У своєму ліжку. І знаєте, що найдивніше?
— Що саме?
— Марко знову спить зі мною. Не на подушці, не в ногах. Лягає мордою біля мого обличчя. Як колись.
Потім тихіше додала:
— І я більше не відчуваю, що він мене виганяє. Наче він просто чекав, коли стане безпечно..