Його звали Валерій. На фотографіях — цілком звичайний чоловік років тридцяти п’яти, охайний, без викликаючих деталей. В описі профілю — роздуми про «усвідомленість», «особистісний ріст» і пошук «справжньої, живої душі». Уже на цьому етапі варто було насторожитися: досвід давно підказував — чим голосніше чоловік говорить про «справжню жінку», тим частіше за цим ховається бажання знайти максимально зручний варіант, який нічого не буде хотіти і ні на що не претендуватиме.
Переписувалися ми кілька днів. Валерій поводився коректно, хоча час від часу проскакували дивні нотки. Особливо він любив розмірковувати про те, що сучасні жінки, на його думку, зіпсовані грошима.
— Їм усім потрібні лише ресторани, Мальдіви й телефони, — писав він. — Ніхто не хоче дивитися на душу, просто гуляти й розмовляти.
Я, як вихована людина, кивала — подумки, звісно — й обережно переводила розмову в інше русло. Зрештою, у кожного свої шрами. Можливо, колишня дружина залишила його без житла чи без ілюзій — хто знає. Я намагаюся не робити висновків завчасно.
І ось він пропонує зустрітися. Проблема була в одному: на дворі стояв лютий. Не умовний, а справжній — із мінус двадцятьма на термометрі й усіма мінус двадцятьма п’ятьма за відчуттями через вітер. Синоптики оголосили «помаранчевий рівень небезпеки», ДСНС розсилала повідомлення з рекомендацією не виходити з дому без крайньої потреби.
— Давай зустрінемося в парку, — пише Валерій. — Прогуляємося, подихаємо повітрям, пізнаємо одне одного без мішури.
— Валеро, — відповідаю я, — на вулиці мінус двадцять, ми перетворимося на крижані скульптури за десять хвилин, може, вип’ємо кави в кав’ярні?
Відповідь не забарилася.
— Я по кафе не ходжу, там сидять лише утриманки, які чекають, що їх нагодують, а мені потрібна супутниця життя, щоб зі мною і у вогонь, і у воду, і в мороз. Якщо тобі принципово, щоб я витратив на тебе дві сотні, то нам не по дорозі.
Цікавість перемогла. Дуже вже хотілося побачити цього «борця за чистоту стосунків», для якого чашка американо — ознака фінансового рабства.
— Добре, — написала я. — Парк так парк, о 19:00 біля головного входу.
Підготовка зайняла не одну хвилину. Зі шафи було дістано термобілизну, теплу кофту і, на завершення, гірськолижний костюм. На ноги — черевики на товстій підошві з вовняними шкарпетками, на голову — вушанка.
У дзеркалі на мене дивилася людина, готова до зимівлі на кризі.
— Ну що, Валеро, тримайся, — підморгнула я відображенню й крокнула в крижану темряву.
Рівно о 19:00 я була біля парку. Мороз одразу вхопив за щоки — єдине, що залишилося відкритим. Сніг скрипів під ногами, навколо — жодної душі: нормальні люди, включно з тими самими «утриманками», обрали тепло.
Біля входу стояв Валерій. В осінньому пальті. Він переминався з ноги на ногу, підстрибував і відчайдушно дув на руки. Ніс уже набув відтінку стиглої сливи, а вуха палали багряним.
Я підійшла.
— Привіт, — сказала я приглушеним голосом з-під шарфа.
Він окинув мене поглядом, явно чекаючи побачити тендітну фею в капроні, яка буде гарно тремтіти на вітрі, даючи йому шанс відчути себе героєм. Натомість перед ним стояла людина, більше схожа на рятувальника у відрядженні.
— Привіт, — простукав він зубами. — А ти… ґрунтовно підготувалася.
— Ти ж сам сказав: і у вогонь, і у воду, я вирішила почати з холоду. Ну що, йдемо гуляти й дихати повітрям?
15 хвилин слави
Ми рушили алеєю. Ця прогулянка впевнено посіла місце у списку найдивніших побачень мого життя.
— Як тобі погода? — поцікавилася я світським тоном.
— Бадьорить, — видавив він. Його обличчя вже майже не рухалося, працювали лише губи, які стрімко синіли. — Я люблю зиму, вона перевіряє людей на міцність.
— Згодна, — кивнула я. — До речі, про утриманок. Розкажи докладніше свою теорію, чому кава — це ознака продажності?
Говорити йому явно було боляче — мороз обпікав горло, — але переконання вимагали жертв.
— Тому що… — голос тремтів, — стосунки мають будуватися на інтересі одне до одного, а не до гаманця. Якщо дівчина не може просто прогулятися, а одразу вимагає «годування», значить, вона споживачка.
— А якщо дівчина просто не хоче заробити запалення легень? — уточнила я, поправляючи капюшон.
— Це відмовки, — відрізав він і тут же гучно шмигнув носом. — Хто хоче — шукає можливості, треба тепліше вдягатися.
— Так я й вдяглася, — розвела я руками, демонструючи вражаючий об’єм екіпірування. — А от ти, здається, не дуже. Тобі точно не холодно?
— Мені нормально! — огризнувся він, хоча його трясло так, що це було помітно навіть у напівтемряві.
Хвилин за десять ми вийшли на центральну площу парку. Там стояв зачинений кавовий кіоск. Валерій подивився на нього з тугою, гідною трагічного героя.
— Може, повернемося? — запропонував він. — Щось вітер посилився.
— Та ти що! — пожвавішала я. — Ми тільки почали. Ти ж хотів пізнати душу. Давай поговоримо про літературу. Ти любиш Джека Лондона? У нього є чудове оповідання «Розвести багаття», там чоловік замерз насмерть, бо недооцінив мороз.
Погляд, який він кинув на мене, був далекий від духовних пошуків.
— Слухай, мені треба йти, — перебив він. — У мене… справи з’явилися, термінові.
— Які справи? Ми ж планували вечір.
— Робочі. Згадав, що звіт не відправив.
— О восьмій вечора, у п’ятницю?
— Так! — майже вигукнув він.
Він різко розвернувся й майже бігом попрямував до виходу. Я йшла слідом, насолоджуючись моментом: мій «виживальник» протримався рівно п’ятнадцять хвилин.
У метро він навіть не попрощався — просто зник у рятівному теплі підземки. Дуже сподіваюся, що там він відігрівав не лише замерзлі кінцівки, а й, можливо, свої переконання. Хоча навряд.
Я ж повернулася додому, заварила гарячий чай і видалила переписку з Валерієм. Витраченого часу мені не було шкода. Ці п’ятнадцять хвилин стали чудовим щепленням від почуття провини — і нагадуванням, що турбота про себе не робить жінку «утриманкою».