Іра на п’яту добу помітила смс на телефоні чоловіка. Андрій вже спав. Телефон був заблокований, але поки екран не вимкнувся вона прочитала: “На добраніч, коханий.” Писав якийсь Василь. Екран вимкнувся, але за кілька секунд знову засвітився. Ірина почала дивитися на телефон.
«Чому не бажаєш своїй коханій доброї ночі? Я сумую.» «Милий. Відповідай. Я чекаю на тебе.» «Коли ти вже приїдеш?» «Я теж хочу відпочивати з тобою.”
«І коли він мені все скаже», – подумала Ірина. – «Зачекаю. Просто треба морально підготуватись»
І ось вони вдома. План як «віддячити» чоловіку вже готовий. Та й у плані лише один пункт. Андрій працював у компанії її батька, якого нещодавно не стало. Зараз Іра очолила її, тільки ще не зовсім розібралася зі справами.
Одразу після приїзду Андрій пішов на зустріч із друзями. А швидше за все до коханки.
Ірина одразу зателефонувала до офісу. Лідія Василівна працювала в їхній компанії з самого відкриття. Все й усіх знала. Батько її дуже поважав, а Іра її просто любила. Та й вона Іру теж.
– Лідо Василівна. Привіт. Як у нас справи? Добре? Ну і добре. Підготуйте мені документи про звільнення мого чоловіка. Так. Точно. Прямо з сьогоднішнього дня. Ні, ви не дочули. Що написати? Не справляється з обов’язками. Ви краще знаєте, що писати у таких випадках. Ні. Не по-власному. Я його звільняю. Ну, звичайно, все розповім. Давно час було це зробити? Так, мабуть давно. До зустрічі. Я буду завтра.
– Ну от і все, – сама собі сказала Іра і пішла пити каву.
Сумувати причин не було. То була вже не перша інтрижка її чоловіка. Минулого разу вона пробачила його, батько довго вмовляв. Андрій добрий фахівець. Але походу він загрався.
– Вибач, тату, але тепер господиня я, – сказала вона, тримаючи портрет батька з жалобною стрічкою.
Так. Тепер головна вона. Хазяйка цієї квартири, заміського будинку батька, його міської квартири. А також бізнесу, який вона нещодавно отримала у спадок.
Син із сім’єю живе окремо. У нього теж є квартира та свій бізнес. Дружина працює разом із ним. Дідусь, ще коли жив, дуже допоміг йому.
– Оленко, як у вас справи? – Іра подзвонила невістці. – Як твої чоловіки? Великий та маленький. Добре. Я чекаю на вас у гості сьогодні. Ввечері побачимося.
Іра розкладала подарунки на стіл. Велику ракушку просив онук. Ну, а іншим просто курортні дрібниці.
Син із сім’єю приїхали ближче до вечора.
– А де тато?
– На зустрічі із друзями. Він так сказав.
– І ти йому віриш?
– Ні.
– Якось ти спокійно відповіла. Ти щось знаєш?
– Я знаю все. І скоро він дізнається, що я знаю.
– Ну, тепер дідуся немає. Не вмовлятиме тебе пробачити хорошого фахівця. А з роботи ти його теж виставиш?
– Вже.
– Ну, мамо, ти даєш.
– А ти дивися, Оленку не ображай. Такі, як вона, нині рідкість.
– У нас все добре. Ми все разом розпочинали. Хоч і за допомогою діда, та разом.
Син із сім’єю поїхали, так і не дочекавшись глави сімейства. Син про батька теж давно знав і не підтримував його.
Андрій з’явився ближче опівночі. Відразу ліг спати. А вранці Ірина, не чекаючи на нього, поїхала на роботу.
– Ірочко, – зустріла її Лідія Василівна. – Я все зробила. Ще, я вважаю, треба звільнити Тетяну. Новеньку з менеджерів. Не справляється вона.
– Тетяну?
– Так. Ми її на роботу нещодавно прийняли. Вона одразу з Андрієм фліртувати почала. А може, й раніше. І тому не справляється.
– А як прізвище?
– Василенко.
– Василь значить. Звільняємо.
– Добре. Я знала, що ви схвалите. Вчора вже звільнила. Разом із вашим чоловіком. Але вона ще не знає, вихідний брала. Зараз повідомимо.
– Як же я вас люблю, Лідо Василівно.
За годину до кабінету забіг Андрій.
– Як це розуміти?
– Що? Звільнення? А ти сам не знаєш?
– Ні.
– І не здогадуєшся?
– Ні.
– Господиня тепер я. Мій тато, твій тесть, за тебе більше не заступатиметься.
– Та де ти знайдеш такого, як я?
– Незамінних людей немає.
– Ти хочеш поквитатися зі мною за старе? Але ж ти вибачила.
– Ні. За нове. А тоді я просто послухала тата, але тепер його нема. А ти не змінився. Забирай свого «Василя» та прощай.
– Василя?
– А що ти так здивувався? Я все знаю. І ще. Речі свої збирай. Я більше не хочу бачити тебе вдома.
– Це наш дім.
– А ти добре подумай! Все було батькове, а тепер моє. Скажи дякую, що всі роки солодко їв, гуляв та відпочивав. А тепер ми розлучаємося.
– А куди я піду?
– У тебе є квартира. Ти ж купив батькам. Оформлена на тебе, я знаю. Ось туди і йди. Я навіть не претендуватиму на неї при розподілі майна. Хоча можу. А більше ділити нема чого. Ти сам знаєш. Грамотний спеціаліст.
Звичайно, Андрій все знав. Судитися з дружиною було марно.
Він пішов. А що йому ще лишалося? Шукає роботу.
Василь – Тетяна Василенко його покинула. Вона надіялася на веселе життя, але не тут було.
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!