Два роки тому в нашому будинку оселилась пара переселенців. Люди вже не молоді, самі з Донеччини, син в них воює. Я відразу вирішила з ними потоваришувати, ми ж фактично однолітки. Допомагала усім, чим могла. Одяг, харчі, хімія. Навіть знайомі, знаючи ситуацію, передавали мені чимало корисних речей. І навіть гроші.
Та згодом я почала помічати, що Ліді з Іваном все мало. Звикли вони так жити й нічого не робити. Пропонувала я їй підробіток, в однієї літньої жінки прибирати. Та сусідка образилась:
– Що ж ти сама не йдеш на таку роботу? А мені пропонуєш, чи я гірша за тебе?
Та мені однаково було шкода їх. Все уявляла, як це втратити дім, переїхати в зовсім незнайоме місто. Саме тому й покликала їх з чоловіком до себе на Святвечір. Чимало рідних приїхало до мене. Онуки з дітьми колядувати почали. А Ліда з Іваном сиділи за столом насуплені.
– Вам щось не подобається?
– Просто дивуємось. Як так можна?
– Що саме?
– Не соромно вам святкувати, співати й розважатися, коли в людей така біда? У вашому місті взагалі наче й нема війни – тихо, все прикрашене, ялинка стоїть в центрі. Це в голові не вкладається! А тоді кажуть, що Україна єдина!
Всі мої гості страшенно знітилися. Ніхто такого не очікував. І разом з тим додому йти наші любі гості не поспішали. Сиділи так ще дві години і розповідали, які ми всі погані. А тоді ще й не відмовилися від гостинців із собою.
Я тепер не знаю, може я щось не розумію. Та хіба ж життя може зупинитись. Чи ми винні, що на Тернопільщині живемо і тут трохи спокійніше?
Ліда днями натякала, що вони не проти до мене й на Новий рік прийти. Та я вже не хочу їх кликати. Думаю, через це доведеться святкування до дітей перенести. А як би ви на таке реагували?