Мені 34 і нещодавно народила первістка, сина Дмитрика. Для нас це з чоловіком довгождана та бажана дитина, бо ми 12 років намагалися стати батьками.
Зізнаюся, що глибоко в душі так заздрила молодим матусям, коли бачила, як вони гуляють з колясками по вулиці, як купують дитячі суміші в магазині. Інколи навіть плакала з відчаю.
З Антоном ми разом вчилися у школі, тільки він на рік старший. У 21 одружилися, придбали квартиру, а вже згодом думали про малюка. Що ми тільки не перепробували – голкотерапія, пили різні настоянки та “цілющі” трави, об’їздили всіх знахарів по Івано-франківській області. Але щоранку та щовечора я старанно молила Бога і Діву Марію, аби послали нам дитя.
Але моя мама та старший брат Роман дуже критично ставилися до такого.
– Доню, тобі вже не 18, а 34! Нащо та дитина! Ти ж розумієш, що вік не той?…
– Та, будеш старородкою. Твоя дитина буде соромитися літніх батьків! – реготав Роман.
Я їх не слухала та вперто з Антоном йшла до мети.
Але мова зараз не про мою вагітність, а про декрет. Та маму, як би сумно це не звучало.
Моя мама вже у такому досить поважному віці. І почалися проблеми з серцем. Ще влітку зробили їй операцію в Києві, повезли до найкращих спеціалістів. Нам з чоловіком особисто не було шкода ні копійки на її лікування. А от Роман тільки оплатив матері в один бік потяг, аби вона до Києва дісталася.
Тому мама час від часу показує “коники”. 22.30, я готую чоловікові вечерю, дитинка спить. І тут дзвінок:
– Доню, помираю! Ох, так серце болить, вже задихаюся!
– Мамо, негайно викликай швидку. Ми зараз приїдемо до тебе
Я в халаті з дитиною на руках вибігаю, поспіхом сідаємо в машину, проїжджаємо навіть на червоний світлофор (мама живе в іншому кінці Львова). Підіймаємося до квартири, відчиняємо двері – а вона на ліжку лежить та газетою дмухає собі.
– Мамо, а ти чому швидку не викликала?
– Та я щось цей…. Та мене попустило.
Поміряла мамі тиск, глянула, чи всі таблетки в екстерному випадку є вдома та поїхала геть.
Але через декілька днів ситуація повторилася. Знову мамі погано та знову телефонує до мене. Хоча брат Роман жив в сусідньому районі, можна і пішки за 5 хвилин дійти.