— І буде контролювати, нікуди вона не дінеться! — вперто, з блиском в очах, каже пані Ірина Максимівна. — Я вважаю, що саме так і має бути, бо справедливість ніхто не скасовував. Не подобається нашій Оленці такий розклад? Що ж, двері завжди відчинені: нехай збирає валізи, йде на свої хліба та вчиться жити самостійно!
Син Ірини Максимівни розлучився чотири роки тому, коли її улюбленому онуку ледве виповнилося три рочки. Колишня свекруха важко зітхає: вона щиро переконана, що син тоді добряче поквапився з одруженням.
Побачив дівча, яке приїхало з села шукати кращої долі, і втратив голову.
Здавалася ж такою тихою, скромною, не розбещеною столичним життям, ще й з дипломом про вищу освіту в кишені. Працювала, щосили намагалася зачепитися у великому місті.
Думали — буде гарна та вдячна господиня, а вийшло так, що всі сподівання, мрії та велика любов розлетілися на друзки, мов кришталева ваза.
— Ох і задала ця дівуля нам перцю! — хитає головою жінка, ховаючи гірку усмішку. — У сина ж двокімнатна квартира від батька лишилася, туди молодих і пустили жити, щоб по зйомних кутках не поневірялися. А ця «ґаздиня» ту квартиру майже одразу занедбала — ні затишку, ні порядку. Зате апетити в неї виросли миттєво!
Ще й на мене почала голос підвищувати: бачте, приходжу я не в той час, кажу не те, що їй хочеться чути. А я ж із рідним сином домовлялася, що забіжу надвечір, а не з нею!
І взагалі, чому це я маю перед нею звітувати чи підлаштовуватися, якщо це житло моєї дитини?
За словами Ірини Максимівни, Олена дуже швидко освоїлася, розправила плечі й почала показувати свій справжній норов. Тільки й чути було:
— Ці лахи я другий сезон поспіль не носитиму!
— У цьому дешевому супермаркеті молоко брати не буду!
— До Туреччини на море не хочу, давай шукати щось «нормальне» та елітне!
— А на ту роботу взагалі не піду, там колектив якийсь пришелепкуватий!
І так без кінця і краю.
— Син же влаштував її на роботу, тепле місце знайшов, але вона примудрилася звільнитися якраз перед тим, як іти в декретну відпустку! Ну от чи є клепка в голові у такої пані? — обурюється колишня свекруха.
— А поки вона була в очікуванні малюка, то скільки нервів нам витріпала — словами не передати! Сама ж із якої родини вийшла? Сім’я там, м’яко кажучи, дуже скромна, злидні б’ють, ні кола ні двора, як у народі кажуть. А тут раптом гонору на мільйон:
— Вести цей особливий стан і зустрічати на світ немовля я буду тільки у приватній клініці, нормальні чоловіки своїм жінкам таке оплачують! Йдеться про твого спадкоємця, між іншим!
А потім ще й вимагала, щоб лікарі просто додому приїжджали аналізи дитині робити. Звісно ж, за шалені гроші. Просто жах якийсь, а не запити!
— Ти тільки подумай, яка царівна знайшлася… А якби твій Ігор не мав таких статків? — підтакує їй давня коліжанка. — І що поганого в тому, щоб узяти візочок та пройтися з дитиною до звичайної поліклініки своїми ніжками? Світ би точно не перевернувся!
— Знаєш, мені здається, що якби мій Ігор не заробляв таку гарну копійку, як зараз, наша Оленка за нього б ніколи не пішла, — ділиться роздумами Ірина Максимівна. — Довго вона придивлялася, вибирала, де тепліше. Про якісь там високі почуття чи щире кохання там і мови не було — чистий розрахунок.
Треба сказати, що син у жінки й справді чоловік заможний і перспективний. Зараз йому тридцять вісім, має солідну посаду. Коли тільки одружувався, вже керував цілим відділом, а нині дослужився до заступника генерального директора.
До того ж за плечима міцний матеріальний тил — дві квартири.
Якщо точніше, то простора трикімнатна від діда з бабою, яку він успадкував не так давно, і та сама двокімнатна, що колись належала колишньому чоловікові Ірини Максимівни.
Тоді, коли Олена носила під серцем малюка, Ігор покірно оплачував усі забаганки своєї молодої дружини. Намагався йти назустріч, згладжувати кути, але неозброєним оком було видно: таке напружене життя випивало з нього всі соки.
Скандали, докори та нескінченні претензії вже не мали меж. Коли дитині виповнилося півтора рочки, жінка взагалі заявила, що їй потрібна оплачувана няня.
Мовляв, хоче хоча б пару днів на тиждень «пожити для себе», перевести подих. Тут уже Ігор не витримав і, як то кажуть, показав їй дулю з маком. А ще за кілька місяців зібрав речі, грюкнув дверима й винайняв собі окреме житло. Коли ж хлопчику йшов третій рік, подружжя офіційно розірвало шлюб.
Ірина Максимівна переконана: син обійшовся з колишньою значно благородніше, ніж вона на те заслуговувала. По-перше, Олена з дитиною залишилася жити в його квартирі — не опинилася з клунками на вулиці.
Звісно, ніяких квадратних метрів Ігор ані на неї, ані на малого переоформлювати не збирається, життя навчило. Висунув лише одну залізну умову: він має повне право навідуватися до них у будь-який адекватний час.
— Бо ж він не до колишньої жінки в гості йде, а до рідного сина! — рішуче карбує слова Ірина Максимівна. — І взагалі, він приходить у свою власну оселю, де він повноправний господар. Я, до речі, теж можу туди завітати, коли серце забажає. І приходжу! Онука свого я обожнюю, маю законне право бачитися з кровинкою.
А якщо нашій Олені щось муляє чи не подобається? Силоміць її в тій квартирі ніхто не тримає. Хай пакує речі, шукає собі орендоване житло… Але тоді, знаєте, ми можемо і в суді порушити питання, з ким краще жити дитині.
Є й ще кілька суворих правил, які колишня невістка змушена виконувати без зайвих розмов: жодних сторонніх осіб у квартирі. Ані нових кавалерів, ані гучних посиденьок із подружками, ані гостей.
Навіть її не надто благонадійним родичам туди зась. Щоправда, ті родичі й самі не дуже рвуться провідувати свою доньку та сестру — у кожного свої клопоти.
Олені довелося вийти на роботу, хоч-не-хоч, а на хліб заробляти треба. Зарплатня в неї скромна, зірок з неба не хапає. Іноді Ірина Максимівна не втрачає нагоди пустити шпильку: мовляв, чи вистачає тепер нашій кралі грошей на елітні курорти, чи доводиться задовольнятися малим?
Щоправда, Ігор платить дуже щедрі аліменти — сума виходить майже така сама, як уся її зарплата. Але є вагомий нюанс: за кожну витрачену копійку з цих дитячих грошей Олена мусить звітувати до найменшого чека.
Бо якщо ні — Ігор легенько «попросить її з речами на вихід», подасть до суду й залишить сина біля себе. Зв’язки, гроші та можливості в нього є, а в Олени — лиш образи та порожні кишені.
— І що, вона все це мовчки терпить? Справді надає оті звіти? — дивується подруга.
— А куди їй, голубоньці, діватися? — розводить руками Ірина Максимівна, переможно усміхаючись. — Спершу, звісно, лементувала на всю хату, що ми з неї знущаємося, за людину не маємо, що вона нікому нічого не зобов’язана. А потім, як припекло, швиденько принишкла. Та й як інакше?
Пусти таку у вільне плавання, дай їй волю — вона ж усі дитячі гроші на свої цяцьки та сукні спустить, проходили вже, знаємо! А так — живе собі в теплі, чеки з магазинів слухняно фотографує. Хіба ж це така непосильна праця?
Якщо вже вона там нишком і відкладає якусь копійчину — хай, аби лиш дитина ні в чому не знала нестачі. Я вважаю, що вона сама у всьому винна. Не жилося в добрі? Панею великою себе уявила? От мій син і прикрутив гайки. І це ніяка не помста, Боже збав! Він просто як нормальний батько дбає, щоб хлопчина ріс у гідних умовах.
Ігор поки що ходить у парубках, про новий шлюб і чути не хоче. Багато працює, зводить за містом просторий будинок. Малого забирає до себе на вихідні, а іноді Ірина Максимівна сама везе онука оздоровитися на море.
Звісно ж, без Олени. Оплачувати путівки колишній дружині ніхто не збирається, а своїх кревних їй на такі розкоші катма.
— Давай домовимось так: якщо тобі здається, що я з тобою чиню якось несправедливо, — спокійно сказав одного разу Ігор колишній дружині. — Йди до суду і подавай на офіційні аліменти. Але тоді, вже вибачай, пакуй свої речі і готуйся доводити відповідним службам, що ти здатна забезпечити моєму сину належні умови для життя.
Олено, мені твоє вічне невдоволення ще в шлюбі ось де сидить. Я тебе не тримаю. Ти вільна пташка — живи як знаєш, влаштовуй своє особисте життя. Але тільки не в моїй квартирі і не на очах у моєї дитини.
— Та слухай, вона ж може нишком когось до себе водити, а ви й сном-духом не знатимете, — підкидає дров у вогонь подруга Ірини Максимівни.
— Еге ж, розігналася! У нас у коридорі камера відеоспостереження стоїть, миша непоміченою не проскочить! — переможно відказує свекруха. — Є вихідні, коли Ігор малого забирає, є дні, коли я з онуком гуляю або на екскурсії їжджу. От у цей вільний час нехай собі і бігає на побачення, ніхто не боронить.
Я вважаю, що все абсолютно чесно: користуєшся чужим добром — грай за правилами господаря. Шкода тільки одного: що мій син поставив цю кралю на місце аж після розлучення. Треба було одразу їй крильця підрізати!
Подруга Ірини Максимівни слухає це все і подумки зізнається собі, що їй десь у глибині душі навіть шкода ту колишню невістку. Обклали з усіх боків, гайки закрутили так, що й дихнути вільно не дають — хіба ж це нормальне життя?
Але Ігор із матір’ю стоять на своєму: мовляв, в Олени перед носом безліч шляхів та можливостей.
Біда лише в тім, що всі ці життєві сценарії вимагають зусиль і виглядають значно гірше за її нинішнє зручне становище. А раз вона сама не хоче нічого змінювати й не йде геть, виходить — її все влаштовує.
Ось такий непростий лист надійшов до нашої редакції від постійної читачки, а ми лиш трохи надали йому літературного звучання, щоб поділитися з вами. Життя вкотре доводить давню народну істину: хто платить, той і музику замовляє, але чи варті квадратні метри такого тотального контролю?
Було б дуже цікаво дізнатися, які думки викликала у вас ця життєва історія і на чиєму боці ваша симпатія у цій родинній драмі.