Коли мені було чотири роки – померла мама. Я запам’ятала її дуже доброю і щирою, досі відчуваю на своїй голові її ніжні торкання. Мені було дуже сумно, татові також. Саме тому він вирішив поїхати до Польщі на заробітки, а мене залишив з бабусею, його тещею. Вже змалку я неодноразово чула:
– Він тебе покинув! І маму твою він довів. Казала їй – обери Дмитра, житимеш, як у Бога за пазухою! Не послухала! Пішла за цього Миколу недолугого.
Я мовчала, не хотіла вірити, адже щиро любила тата попри все. Обожнювала, коли він приїжджав і привозив мені стільки подарунків, що іншим дітям і не снилося. Це було важливо, адже бабуся мене не надто тішила сюрпризами. Вона обожнювала дітей тітки Каті, з ними возилась, зі мною ж завжди суворо і холодно.
А тоді якось тато сказав, що має до мене серйозну розмову. Він приїхав до мене і сказав:
– Я більше не їхатиму до Польщі. І заберу тебе. Та жити будемо не самі, в мене є подруга, вона дуже добра.
Я так раділа. Думала, що нарешті в мене з’явиться нормальна сім’я. Та коли про це почула бабуся – оскаженіла.
– О, вже знайшов заміну моїй донечці! Ось так він твою маму любив! Бачиш! І ти хочеш з ними жити?
– Але ж це мій тато?
– Він тепер всю увагу новій жінці віддаватиме. Ти там зайва будеш! От побачиш! А мачуха добра не буває, знущатиметься з тебе!
Мені стало дуже страшно. Я подзвонила татові й сказала, що хочу жити й далі з бабусею. А тоді він сказав.
– Добре, як скажеш, але спершу давай побудеш з нами бодай вихідні, а там побачимо!
На вихідні тато мене забрав. І познайомив зі своєю подругою – тіткою Тамарою. Я відразу відвернулась і заховалась за татом. Та ця жінка підійшла до мене.
– Я для тебе дещо маю, ходімо покажу!
Вона відвела мене в кімнату, дитячу, де все було рожеве, стіни розмальовані квітами.
– Дивись, я сама малювала! Подобається?
– Дуже!
– Це твоя кімната! Я спеціально для тебе її готувала. Сумно, що ти не хочеш з нами жити, але я сподіваюсь, що з часом це все ж зміниться!
– І ви це все зробили заради мене?
– Звісно!
– А навчите мене так малювати?
– Звичайно, я вже й фарби тобі купила. А ось одна стіна біла, я її залишила саме для того, щоб ти тут щось намалювала.
– На стіні! А бабуся не дозволяє. Дуже кричить, що я її шпалери псую.
– В мене можеш малювати, де хочеш!
Це були чудові два дні. Повернувшись до бабусі я сказала, що хочу жити з татом. Вона лютувала, та врешті відпустила. Лише через роки я збагнула, в чому річ. Виявляється, тато щомісяця висилав їй солідні суми на моє утримання. А вона мені нічого нового ніколи й не купувала. Не знати, на що ті гроші йшли.
Моє дитинство з татом і Тамарою, яку я через рік вже почала називати “мамою” було дивовижним. Саме мачуха, котра була художницею, допомогла мені обрати майбутню професію, стати архітектором. Власних дітей мачуха так і не мала, не вийшло.
Згодом я вивчилась і зустріла своє кохання. Зараз в мене вже діти підростають. Та чоловік мій на війні, і це дуже важко. Тато на небі вже три роки. Зараз мене рятує саме мама Тамара. Не знаю. що б я без неї робила. Тепер я точно можу сказати, що часом мачуха може стати найріднішою. І не треба вірити людям на слово, треба завжди слухати власне серце. Згідні?