Дружина поїхала у відрядження, дочка у батьків, а Володимир залишився сам. Якось навіть незвично. Дружина Марина рідко їздила кудись, але тут колега захворіла, довелося їй виконувати цю місію: якийсь там важливий договір у її фірмі не терпів зволікань. Це він якраз міг зрозуміти, сам не перший рік у бізнесі. Тому відвіз її в аеропорт і поїхав додому.
Ну а по дорозі раптом згадав, що вечері у нього сьогодні немає. Марина поїхала, тому доведеться потурбуватися самому.
Можна, звичайно, до батьків заїхати, але тоді дочка запросить його, а там уроки, біганина і стрибки по дому без маминого контролю і ніякого відпочинку. А відпочити хотілося, на роботі передноворічне перевантаження.
Спочатку подумав замовити доставку, але потім все ж зупинився біля супермаркету. Хоча і не любив він магазинну метушню, вона його дратувала.
Люди наповнювали візки і кошики, потім поспішали до кас і нетерпляче чекали своєї черги. В одну з них прилаштувався і Володимир зі своїм кошиком, наполовину заповненим їжею і парою банок хорошого темного…
Спокійний вечір передбачав розслабитися в повному «неробстві» і віддатися пасивному відпочинку.
Попереду нього стояла маленька, худенька літня жінка в старій шубці і в’язаній хустці, яка весь час норовила сповзти з голови, і вона її терпляче поправляла. Дійшла її черга, на прилавку з’явився батон, цукор, плавлений сирок, ще пара пакетиків якоїсь крупи та й все, мабуть.
Вона поклала гроші, і касир з незадоволеним, а точніше, втомленим виглядом перераховує їх.
— Двадцять гривень не вистачає! — нарешті вимовляє вона.
Руки жінки поспішно нишпорять по кишенях, вона хвилюється і каже:
— Зараз, мила, є десь…
— Я вам не мила, і давайте швидше, затримуєте всю чергу.
Касир вигнула спину, злегка розправивши плечі і дивлячись на покупницю з легким презирством. Володимиру ситуація не подобається, він не витримує і кидає касирці гроші зі словами:
— Давайте вже закінчимо ці розрахунки, врешті-решт.
Інцидент, здавалося б, вичерпаний, але тут старенька, забравши покупки, обертається до нього і каже:
— Дякую, синку, але у мене є…
Касирка підвищеним тоном просить її не затримувати чергу:
— Та ви відійдите, нарешті, жінко!
Принижена касиркою і її нетерпінням, старенька поспішила до виходу, незграбно ступаючи по білій, затоптаній підлозі. Володимиру стало її шкода. «Ех, люди! Не можемо ми проявити ні чуйності, ні співчуття часом», — подумав він, і настрій трохи зіпсувався.
Він вийшов нарешті з цього «мурашника», але на порозі його чекала ця літня жінка, радісно посміхаючись.
— Ось, знайшла. У гаманці була дрібниця. Візьміть, — і вона простягнула йому жалюгідні монети.
Провина ще гостріше пронизала його, і він поспішно відповів:
– Та ну що ви! Не варто, правда. Така дрібниця. Ви вибачте, я там проявив нетерпіння, втомився дуже.
І він машинально взяв у неї з рук хоч і не важку, але якусь незграбну сумку років так сімдесятих.
— Вам далеко? Можу підвезти додому, — намагався чоловік загладити свою провину.
— Ні, ось тут, за рогом я живу. Дойду я, синку.
Але він все ж провів її. Йшли пішки. Поки до машини дійдеш на парковці, поки доїдеш, на дорозі невеликий затор, більше часу витратиш, ніж пішки. Та й вона відмовилася. По дорозі розговорилися.
— Ви живете одна? Чи є помічники? — запитав він, повільно крокуючи поруч.
— Одна я. Залишилася одна, — її голос затремтів. — У мене був онук. Ось такий, як ти. Видатний, добрий, у всьому мені допомагав. У цьому, як його, автосервісі працював. Руки були золоті. Я його з п’ятого класу виховувала, коли батьків не стало.
Вона замовкла, мабуть, важко було говорити. А у Володимира щось задзвеніло в голові, так у нього бувало, коли він чув щось чи то знайоме, чи то те ,що чув раніше.
— А минулого року він заг..ув. Чув про аварію на шосе? Де сім машин розбилося? Ось і мій Іван там був. Двоє тільки вижили, та й то, кажуть, інваліди…
Вона ще щось говорила, а у Володимира в голові дзвін посилився і заважав мислити. Звичайно ж, його однокласник Іван Єгоркін! Він знав про його за.ибель і був на похоронах. Навіть брав участь в їх організації. Та й у школі теж всі знали, що він живе з бабусею. Заходили до нього якось, вона чаєм всіх напоїла. Ну точно! Ось у цій п’ятиповерхівці!
Володимир напружив пам’ять і насилу згадав, ніби хтось підказав:
— Надія Павлівна! — сказав він голосно.
— Петрівна я, синку, Петрівна. А ти звідки знаєш?
Довелося розповісти, що він однокласник Івана, що користувався послугами його автосервісу, був на похоронах…
— А я ось не була, в лікарню з серцем потрапила, думала, не переживу таке горе.
Вони дійшли до будинку, піднялися на другий поверх, і Надія Петрівна запросила його в гості.
— Ходімо, чаю вип’ємо, якщо не поспішаєш.
Володимир погодився, жінка провела його до старенької кухні.
Він виклав на стіл усі свої продукти, крім пінного, і сказав, щоб вона забрала собі. Заперечення не приймаються. Та там і було всього нічого: ковбаса, масло, баночка шпротів, пачка печива, банани і яблучний сік.
І це була його перша, але не остання допомога. Він став часто заходити до Надії Петрівни, питати, чи не потрібно чогось по дому зробити, відремонтувати або майстра викликати?
Вона дякувала, від усього майже відмовлялася, за винятком дрібниць, і якось за чаєм розповіла йому історію:
— Я ж народилася в тридцять п’ятому. У мене був маленький братик. Тато заг…в, мама одна нас ростила, оберігала, зігрівала, поки сама не пішла з життя.
Пам’ятаю, їздила вантажівка, збирала пом.рлих. І маму нашу забрали, повезли. А я біжу слідом, кличу її… Маленька була, не розуміла. Потім дитячий будинок, з нього нас з братом дядько з тіткою забрали, сюди привезли, в це місто. Тут я і виросла, і заміж вийшла.
— А де ж ваша сім’я? — запитав Володимир.
— Так нікого немає, всіх поховала. Спочатку чоловік пішов, тяжко хворів. А потім дочка з зятем… Вони на море поїхали відпочивати, пішли вночі купатися. Був легкий шторм.
Марія почала тон.ти, зять кинувся рятувати, та не врятував: віднесло їх хвилями далеко від берега. Вони не впоралися. Поки випадкові люди на березі покликали рятувальників, було вже пізно.
Обох не відкачали. Іван залишився у мене, – сказала вона тремтячим голосом.
– А ваш брат де?
– Він повернувся до Харкова. Допомагає, гроші на якусь картку мені кладе. Тільки я не користуюся нею, цифри ці не пам’ятаю, хоч і записані вони десь. Та й втратити боюся.
– А давайте йому подзвонимо, – сказав Володимир, щоб трохи підбадьорити засмучену жінку. – У вас є його номер телефону?
— Є, записаний десь.
Вона понишпорила в скринці старенької кухонної шафи і простягнула йому записник, де під ім’ям Льошенька був записаний номер. Володимир одразу набрав, бадьорий голос відповів відразу, і Володимир повідомив:
— Олексій Петрович? Добрий день. Ми ось тут з вашою сестрою Надією Петрівною у неї вдома, вирішили вам зателефонувати. Я однокласник Івана.
Потім він передав трубку його сестрі, і ті з душею поспілкувалися. У жінки по щоках котилися сльози, але вона говорила радісно.
— Сказав, що приїде скоро! Ось я вас і познайомлю. Дякую тобі, Володю. Ти хороша людина. Скільки вже я з братом не розмовляла? Телефон не тримаю, дорого мені. Льоша іноді сусідці моїй дзвонить, вона кличе.
Так, це було якесь інше життя, зовсім не знайоме Володимиру.
«Скільки ж горя винесла ця маленька, тендітна жінка! Невже доля спеціально приготувала їй стільки страждань?» — думав він.
Але зате тепер став частіше відвідувати батьків, більше цікавитися їхніми проблемами, не забував і Надію Петрівну, купив їй простенький у користуванні телефон, заніс туди свій номер і номер її брата, сам поповнював баланс.
І навчив користуватися банківською карткою. Щоб не морщилися нетерплячі касирки, коли літня жінка відраховувала свої копійки
Вона за все дякувала, зв’язала його доньці пухнасту шапочку з рукавичками, та залишилася в захваті.
Марина хвалила чоловіка за його чуйність і кілька разів запрошувала Надію Петрівну в гості на обід. Володимир привозив її, старенька спочатку соромилася, але швидко подружилася з привітною Мариною. У тієї бабуся два роки тому по.ерла, і вона перейнялася до цієї незнайомої жінки добрими почуттями.
Невеликі турботи, трохи уваги. А більше і не потрібно самотній літній людині. Просто знати, що поруч є хтось, хто завжди відгукнеться, допоможе, підтримає.
А йдучи від Надії Петрівни, Володимир часто чув услід:
— Боже тебе бережи, рідний. Дякую за все.