Я сама з багатодітної родини, мабуть, тому змалку казала, що не хочу багато дітей. А мама тоді все переконувала:
– Доню, ти пошкодуєш! Діти – то щастя, завжди знайдеться той, хто допоможе! А так матимеш одного, посваришся з ним і ніхто не прийде! 
Я тоді в усе це не вірила і стояла на своєму. Виросла, побралась з коханим, і, як і мріяла, народила лише одну доньку. Та в неї всю свою душу і вклала. Ми завжди були дуже близькі. Я старалась залишатись подругою, аби дитина мені довіряла, а не боялась. Думала, що так завжди триватиме.
Перший шлюб в мене не склався, розлучилась, згодом зустріла ще одного чоловіка. Іван вмовляв мене ще народити.
– Тобі лише 36 років. Катя вже доросла, а так матимеш ще забаву!
– Та вже онуків бавитиму!
Я боялась, що Катя ревнуватиме чи що. Так і не погодилась. А Іван врешті на стороні знайшов ту, котра народила йому синочка. Я навіть не ображалась, коли він пішов. Згодом донька моя виросла, почала з хлопцем зустрічатися і якось віддалилась. Вже й зі мною годинами не говорила, а коли я дзвонила, спитати, де вона – нервово відповідала, щоб я її не турбувала.
А тоді ми нарешті й весілля відгуляли. Я думала, що ось зараз Катя народить і я знову буду їй потрібна. І вона народила, я почала їздити до неї допомагати, наче знову ми стали близькі. Згодом і друга онука на світ з’явилася. Я дуже тішилась, що корисна, та тривало це не довго. Зараз малеча вже в школу ходить, а про мене вони й не згадують.
Донька дзвонить раз на тиждень і те, не завжди. А мені так хочеться просто поговорити. Днями я не витримала і Каті подзвонила, висловила все, що думаю.
– Доню, невже так важко просто набрати і спитати, як я? Я ж все заради тебе робила! Життя своє тобі присвятила!
– А хто тебе просив? Треба було своє налагодити, а не на мені зациклюватись.
Уявляєте, як неприємно чути таке?
– Я ж думала, що ми близькі.
– Мамо, у нас немає на тебе часу! Я не можу годинами вислуховувати твої дурниці! В мене важливіші проблеми є!
Ці слова, немов лезо, мені в серце були. Я просто вимкнула виклик. Навіть колишні чоловіки мені такого болю не завдавали. Як тепер з цим жити – не знаю. Порадьте, що мені робити? Як бути?