Мрія дивилася у воду, трохи перехилившись через поручні моста. Довкола метушилися люди і грала музика. Життя вирувало. Однак, Марії було не до веселощів. На душі один тільки смуток.
Сьогодні у неї з чоловіком річниця весілля. Марія добре про це пам’ятала. Вона навіть з роботи відпросилася швидше. Хотіла зробити коханому сюрприз. Навіть подарунок заздалегідь приготувала. Дорогою додому купила торт і навіть забігла у салон краси, щоб їй зробили хорошу зачіску. Усе для чоловіка!
І сюрприз все-таки вдався.
Жінка обережно ввійшла у квартиру, роззулася і попрямувала до спальні. Ніхто навіть не вийшов її зустріти. Вона поводилася так тихо, що спочатку ніхто її навіть не помітив. Марія обережно відчинила двері і ввійшла до кімнати. Дівчина схопилася з ліжка, а Степан почав намотувати на себе простирадло. Він весь вкрився червоними плямами. Таке бувало, коли він сильно переживав або соромився.
Марія просто мовчки окинула поглядом кімнату. Степан намагався придумати якесь виправдання, але виходило у нього дуже недолуго. Та й дружина його слухати не хотіла. Вона розвернулася, залишила торт і пішла з дому.
І ось зараз вона стояла на мосту, вдивляючись у своє відображення на водяному плесі.
Усі довкола раділи та сміялися, лише їй не було до всього цього діла.
— Стрибати зібралася?
— Ще чого. Я їх викину, як кошенят!
— До чого тут кошенята?
— Вислів такий є,- Марія оглянулася.
Поруч із собою вона побачила незнайомця. Він так само загадково дивився на водяне плесо.
— То що ти тут робиш? Виглядаєш дуже розчарованою. Риба не клює?
Марія посміхнулася. Дістала дзеркальце, глянула на себе – і справді виглядає не дуже.
— Та я й не рибалила,- додала вона незнайомцеві.
— Тоді ходімо на каву, русалко. Чи тебе додому провести?
— Я не хочу додому. Мені туди не можна, — відповіла Марія, знітившись.
— Тоді розповідай, що сталося і йдемо на каву.
Дівчина знизала плечима і взялася переповідати ситуацію.
— Ось так у житті буває. А тебе як звати?
— Микола. А ти?
— Марія.
— Як цікаво. Знаєш, через дві години я їду у відрядження. У мене залишається пуста квартира. Можеш пожити там деякий час. А тоді повернуся і ми розберемося з усім. А якщо захочеш повернутися додому, то віддай ключі сусідам. Домовилися?
В іншому випадку Марія завагалася б, але зараз їй було все одно. Тому вона погодилася.
Так дівчина прожила у чужому домі цілий тиждень. Додому вона не приходила та й чоловік на контакт не йшов. Але все одно на старій квартирі залишилися її речі. Довелося зібратися духом і поїхати до колишнього.
Перше, що дуже здивувало: у дверях вже встигли поміняти замок. Марія подзвонила у дзвінок. Двері їй відчинила коханка. Та сама, яку жінка застала минулого разу. Та без зайвих слів випхала за двері дві великі валізи.
— Це мої речі?
— Ну не мої ж. І на розлучення Степан уже подав. Не приходь до нас більше. Тебе тут не чекають.
— Це ж і моя квартира також. Куди мені йти?
— Куди хочеш. І квартира оформлена на Степана,- коханка хлопнула дверима просто перед носом Марії.
Жінка повернулася на квартиру до нового знайомого. Сіла. Подумала. І взялася шукати нове житло.
Минув ще тиждень. Микола вже повернувся з відрядження. Випитав усі нюанси того, що трапилося з дівчиною за цей час. Вона все йому розповіла. Взагалі у неї було власне житло. Дві квартири. Одна дісталася від батьків, а інша – від бабусі. Але після одруження чоловік наполягав на тому, щоб жінка їх продала і на отримані гроші вони купили б власне помешкання. Наївна Марія так і зробила.
А тебе сама залишилася без даху над головою.
— У вас не спільна вона хіба? Ти йому дарувала щось через нотаріуса або підписувала договір?
— Ні. Але він якось на себе переписав.
— Це ж неможливо без твоєї на те згоди. Ти ж законна власниця від самого початку?
— Ну я… Але в особових рахунках вказано, що платник мій чоловік. Значить це його власність.
Микола розсміявся.
— Смішна ти. Ця квартира твоя. Ми підемо до нотаріуса і зробимо так, що чоловік з коханкою за один день покинуть ту квартиру без зайвих розмов. Не переживай. Я з усім допоможу.
Як і обіцяв, Микола взявся за цю справу. Разом поїхали до спеціалістів, навіть у поліцію звернулися. Подали заяву до суду.
Далі була довга тяганина з паперами, але суд постановив, що майно належить Марії, тож уже згодом вона повернулася на свою квартиру.
Мило три місяці.
Хтось подзвонив у дверний дзвінок. Марія кинулася відчиняти. Чекала Миколу, а побачила колишнього чоловіка.
— Пробач мені, Марійко. Я тебе так образив. Але я все одно тебе дуже люблю. Повернім усе на свої місця?
— Ні. У тебе тепер нове життя, як і у мене. Немає чого гнатися за минулим. Зраду я не пробачаю. Кайся тепер в повній самотності,- жінка зачинила двері перед Степаном, як це колись зробила із нею його коханка.
Підтримуєте Марію?
Чи їй варто було пробачити чоловікові?