Я ніколи не думала, що слова “половина” можуть так боліти.
Ми з Андрієм зустрічалися майже 2 роки. Кав’ярні, кіно, прогулянки – усе було нібито добре. Єдине – він завжди казав:
– Кожен платить за себе, щоб ніхто ні перед ким не був винен.
– Та звісно, Андрію. Після весілля ж будемо все разом робити і купувати.
Він усміхався, кивав. І я, наївна, вірила. Ми одружилися. Маленьке весілля, без розкошів. Мені навіть здавалося, що все буде легко й чесно. Але вже через тиждень після розпису Андрій сказав:
– Ти плати за продукти, а я за комуналку. Щоб чесно. Ми ж обоє дорослі люди. І справді, звучало логічно. Поки я не зрозуміла, що “чесно” в його світі означає – тільки коли вигідно йому.
Якось я принесла додому коробку цукерок. Мої улюблені – з вишнею в лікері.
– О, дивись, акція була, взяла 2 за ціною однієї, – кажу я весело.
– Я того не їм. То твої, сама плати.
Я мовчала. Потім була кава, шампунь, бо “йому мій не підходить”. Згодом – хвороба. Я тиждень лежала з температурою, а він стояв над аптечною квитанцією, бурмочучи:
– Так, це твої пігулки, от їх і оплачуй. Я здоровий – навіщо мені скидатися?
Я навіть не знала, плакати чи сміятися.
Коли одужала, усе всередині вже зламалося. Я перестала питати, чия черга мити посуд чи виносити сміття – просто збирала речі.
Пам’ятаю наш останній діалог. Я стояла в коридорі з валізою.
– Я йду, Андрію.
– Добре. Тільки не забудь переказати мені свою половину за комунальні. Там ще гаряча вода нарахувалась.
– Ти навіть зараз про гроші думаєш?
– А що? Справедливість – це коли кожен платить за себе.
І все. Я зачинила двері.
Зараз живу сама. Плачу за все – за квартиру, їжу, солодощі, навіть за квіти, які купую собі в неділю. Але знаєте що? Тепер кожна копійка, яку я витрачаю, приносить мені спокій. Бо це – мої гроші і життя.
Що б ви робили в такій ситуації? Як би реагували на такий стиль спілкування чоловіка?