Команда “Пошепки” натрапила на історію від читачки, яка доводить, що ніколи не треба опускати руки. Щастя любить терплячих. Втратити віру і надію на світле майбутнє – це найпростіше, що можна зробити, але хіба воно не варте того, щоб за нього бодай трошки поборотися.
– Ти геть розум втратила? Навіщо тобі такий негідник? Хіба з такими чоловіками сім’ю створюють?! – так сказала мені мама, коли я повідомила їй, що зібралася заміж за Дмитра.
Я знала, що він ще той гуляка: і випити любить, і в гарній компанії час провести. Та чомусь я щиро вірила, що моє кохання зможе його змінити. Як же я помилялася!
Всі 10 років подружнього життя я терпіла його постійні гулянки, п’янки і шумні компанії, які завалювалися в мою квартиру, як до себе додому.
Коли в нас з’явився син, мені стало ще страшніше. Довелося самій заробляти нам на життя, ще й ховати ті копійки по всіх закутках, аби тільки той нещасний алкоголік все не пропив.
То було не життя – справжнісіньке пекло. Я зрозуміла, що пора подавати на розлучення після того, як мій восьмирічний синочок підійшов до мене із запитанням:
– Мамо, а у мене ніколи не буде нормального тата? Тільки такий?
Я розплакалася і наступного ж дня подала заяву. В суді все вирішилося дуже швидко, бо навіть на слухання нашої справи Дмитро з’явився під градусом.
– Ви більше не сім’я, а двоє вільних людей, – сказала суддя, а я відчула, ніби з моїх плечей впав тягар, який я несла на собі стільки часу.
Перші місяці я відчувала ейфорію, свободу і радість. Нарешті в будинок ніхто не вривався посеред ночі, не розкидав речі і не крав гроші з моєї сумочки. Хіба не так виглядає щасливе життя?
Але минув рік, і я усвідомила, якою самотньою є. Мені ж всього 38 років. Хочеться відчувати чоловіче тепло, опіку, підтримку. Не вистачало мужнього плеча під боком настільки, що хотілося вовком вити.
Наважилася тоді на нові стосунки. Сподівалася, що вдруге на ті ж граблі не наступлю.
Та все виявилося не так просто, як я думала. Хороші мужчини давно вже створили свої міцні і щасливі сімейні союзи, а ті, що лишилися самотніми – нагадували мені мого Дмитра.
З того всього звернулася до брата за порадою:
– Іване, може, в тебе є якийсь самотній і дуже хороший друг?
– Є, Галинко! Я вас познайомлю. Повір мені, кращого чоловіка тобі не знайти.
Коли я вперше його побачила, мало не розплакалася. Віктор зовні мені зовсім не сподобався: великі вуха, дрібненькі очі, нахмурені брови.
Відпало будь-яке бажання йти на побачення, але я себе пересилила, бо прекрасно розуміла, що з лиця воду не пити, та й як це буде виглядати, якщо я просто розвернуся і піду?! Як потім братові в очі дивитися.
На мій подив, зустріч минула досить вдало. З Віктором було приємно спілкуватися, він видався мені дуже добрим і лагідним. Таких чоловіків я раніше не зустрічала.
– То що? Побачимося на тижні? – спитав мій кавалер.
– Мабуть. Ще зідзвонимося, – відрізала я.
Після того Вітя зник на 2 тижні. Я себе трохи картала, бо розуміла, що зовсім не показала своєї зацікавленості в цій людині, але може воно й на краще…
– Дурна ти, Галю. Такого мужика проґавила, – буркотів брат.
– Але він… зовсім не красень.
– Модель, бачте, знайшлася! Смію тобі нагадати, що в тебе був вже один красунчик! І що? Багато щастя він тобі приніс?
Я мовчала, розуміла, що братик абсолютно правий.
Свою думку про Вітю я то змінила, але він безслідно зник. Я вже хвилюватися почала, що зовсім йому не сподобалася.
Але він таки зателефонував. Запросив в кафе. Так весело і легко, як того вечора, мені вже давно не було. Після вечері кавалер провів мене додому і сором’язливо поцілував в щічку.
– Я чув, ти завтра на закупи збираєшся? Я тобі допоможу. Нема чого такій вродливій жінці важкі сумки тягати. А в мене машина, то ми швидко все додому доставимо.
День минав просто чудово, але зустріч з колишнім усе зіпсувала.
– О, Галиночко, ти вже собі нового мужика знайшла? А що ж такий непоказний?
– Дмитре, припини. Тебе це не стосується.
– Як це не стосується? Я твій чоловік!
– Колишній! Досить вже. Вітю, ходімо.
Всю дорогу додому ми мовчали. Вже в мене на кухні, розвантажуючи продукти, Вітя наважився порушити тишу.
– Засмутилася?
– Та ні, не дуже. Я вже до цього звикла.
– Кохаєш його досі?
– Ні, ти що, – засміялася я, – просто шкодую, що обрала для свого сина такого батька.
– Точно не любиш? Сама розумієш, заважати я не хочу.
– Точно. І ти не заважаєш.
– Добре. Тоді беруся до роботи, – рішуче сказав Віктор, закочуючи рукави.
– До якої?
– Вечерю вам із сином приготую.
Сама не розумію чому, але я розревілася, як мале дитя.
– Ти чого, Галинко?
– Просто для мене востаннє мама щось готувала, а колишній навіть чаю ніколи не запропонував.
– Все буде добре. Тобі просто треба відпочити.
Він підхопив мене на руки і заніс до кімнати. Поклав на ліжко, вкрив коциком і засунув штори.
– Ти відпочинь, а я поки курку запікатиму.
Через годину я прокинулася від чудового запаху.
Причовгала сонна на кухню. Тихенько сперлася об одвірок і спостерігала за Віктором. І як я могла його не розгледіти? Він такий мужній, високий, статний.
В той момент він обернувся і усміхнувся:
– Вже прокинулася? Сідай до столу. Все готове. А я, мабуть, піду. Скоро твій син повернеться.
Я схопила його за руку і наблизилася до нього.
– Він повернеться тільки за кілька годин.
– А вечеря?
– А вечерю ми розігріємо…
З того часу почалося моє нове дуже щасливе життя.
Чи вірите Ви в кохання в зрілому віці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.