Коли мій єдиний син Мишко привів в дім дівчину я так щиро зраділа. Все життя мріяла про другу дитину – саме донечку. Та бог мені не дав. Христя ж зростала без батьків з бабусею. Тому я так хотіла стати її подругою та мамою.
Молоді побралися і стали жити зі мною. Як я тішилась, що невістка мене мамою називає. Намагалась в усьому допомагати, радила що і як робити, повчала. Христя ніколи зі мною не сперечалась, виконувала всі мої вказівки й реагувала на прохання. Ми прожили разом десять років душа в душу. Двоє онуків мені невістка народила.
І ось коли почалась війна, Христя заявила.
– Поїду я на заробітки на рік, аби ми нарешті будинок власний придбали. В Німеччині в мене є подруга допоможе, ще й виплату підкаже, як оформити.
Ми не сперечались, залишилися з дітьми.
Працювала Христя не рік, а два. А нещодавно повернулась з грошима. Почала всім подарунки роздавати, одяг, смаколики. А тоді каже мені:
– Ніно Іванівно, хочу вам грошей дати, за те, що дітей моїх доглядали ці роки.
– А чого ти мене “мамою” не називаєш? Я тебе чимось образила?
– Все нормально. Просто відтепер буду на ім’я звертатись.
З її голосу було ясно, що щось не так. Я кілька днів спати через це не могла. А тоді син прийшов і сказав новину:
– Христя з хлопцями буде переїжджати, але без мене. Сказала, що хоче розлучення.
– А що ж сталось? Когось знайшла?
– Ні, добрі люди їй розповіли, що я тут до сусідки забігав, і що ти це все знала.
– От чого вона так зі мною. Але що ж я зробити могла?
Я пішла до невістки в сльозах. Думала, що зможу пояснити свою позицію.
– Ти зрозумій, це ж чоловіки всі таки. Як ти вирішила їхати так далеко, мала розуміти, що він без жінки так довго не витримає.
– Як ви моєю мамою називались – то мали його зупинити. От якби чоловік вашої рідної доньки зраджував доки вона працює?
Так мені прикро, словами не передати. Скажіть, як я можу зарадити? Чи вдасться повернути довіру невістки?