Того дня все складалося напрочуд вдало. Алла несподівано звільнилася з роботи на цілих дві години раніше й, піддавшись раптовому натхненню, вирішила заскочити до великого супермаркету в самому центрі Києва. Ще напередодні ввечері її чоловік Віктор, замріяно дивлячись у вікно кухні, важко зітхнув: «Боже, як же я скучив за твоїм наваристим борщем із часниковими пампушками!». Ця фраза засіла в голові, тож тепер жінка неквапливо блукала між яскраво освітленими рядами, ретельно обираючи найкращі продукти.
Вона поклала до кошика добірну картоплю з Чернігівщини, тверду соковиту моркву, міцну білокачанну капусту, яку щойно привезли з базару. Для неповторного аромату додала золотисту цибулю, свіжі пучки хрусткого кропу та кучерявої петрушки. Не забула й про густу домашню сметану з невеликої баночки — саме вона мала надати страві тієї самої оксамитової ніжності. Останнім штрихом стали кілька пряних лаврових листочків, що обіцяли ідеальний смаковий баланс.
Обвішана важкими пакетами, Алла нарешті дісталася своєї багатоповерхівки у спальному районі Троєщини. Проте радість від передчуття затишного сімейного вечора миттєво вивітрилася, щойно вона переступила поріг під’їзду. Ліфт знову стояв мертвою металевою коробкою. Жінка приречено зітхнула. Попереду на неї чекало справжнє випробування для ніг і залишків терпіння — підйом сходами на двадцять п’ятий поверх. Коли вона, захекана й виснажена, нарешті опинилася перед власними дверима, то звично потягнулася до кнопки дзвоника. У відповідь пролунала лише глуха тиша. У будинку знову вимкнули світло.
— Ну що за день такий! — тихо пробурмотіла Алла, роздратовано копирсаючись у надрах своєї сумки в пошуках ключів.
Вона обережно, намагаючись не шуміти, відчинила двері й ступила в густу напівтемряву передпокою. Квартира зустріла її тишею, яку раптом гостро розрізали приглушені голоси. Звуки лунали з їхньої з Віктором спальні. Залишивши пакети з продуктами просто на підлозі, Алла, немов тінь, підкралася ближче до прочинених дверей і затамувала подих.
У кімнаті роздратовано бурчав її чоловік:
— Світлано, я не розумію, що тут смішного? Алла може повернутися будь-якої миті, а ти регочеш так, ніби ми в театрі на комедії!
— Та ти просто неймовірно кумедний, Вітько! — відповіла незнайома жінка, грайливо хихикаючи. — Чого ти так панічно боїшся власної дружини?
— А ти б на моєму місці не боялася? — різко огризнувся він, і в його голосі прослизнули нотки справжнього страху. — Вона ж мене просто виставить за двері, якщо про все дізнається!
— Та ну тебе, — зверхньо пирхнула Світлана. — У вас двоє дітей. Куди вона дінеться у свої тридцять шість років? Поплаче та й змириться.
Алла відчула, як нігті боляче впиваються в долоні. Гнів гарячою хвилею вдарив у голову. Їй хотілося просто зараз вибити ці двері ногою, увірватися до кімнати й влаштувати такий скандал, від якого здригнуться стіни. Але раптом якийсь холодний, розсудливий внутрішній голос різко смикнув її за невидимі струни: «Не поспішай. Спочатку послухай, що буде далі». Вона зробила глибокий вдих, приборкуючи емоції, і залишилася на місці.
За дверима Віктор продовжував скиглити, мов побитий пес:
— Ти просто зовсім не знаєш мою Аллу, Світлано. Повір, якби ти хоч раз побачила її в дії під час гніву, ти б так самовпевнено не посміхалася.
— Ой, Вітько, благаю, не лякай мене цією своєю Аллою! — з відвертим глузуванням протягнула коханка. — Що вона мені зробить? Ну, влаштує істерику, покричить, поб’є посуд. І що з того? Ти ж сам мені розповідав, що вже давно мрієш бути тільки зі мною. Чи я дарма тішу себе цими надіями?
— Та ні, звісно, не дарма, — важко зітхнув чоловік. — Але зрозумій, тут усе надто складно. П’ять років спільного життя в цій квартирі, двоє дітей… Слухай, давай ти краще зараз підеш. Алла справді скоро повернеться, а я категорично не хочу, щоб вона нас тут застукала. Завтра побачимося, я тобі обіцяю.
Алла до крові закусила нижню губу. «От цікаво, що ж ти таке задумав, Вітьку?» — блискавкою промайнуло в її голові. Уяві постала картина: ця чужа жінка розкинулася на їхньому широкому ліжку, вкрита розкішною вишитою ковдрою, яку Алла з такою любов’ю вибирала на ярмарку в Сорочинцях. «Я цю ковдру завтра ж віднесу на смітник!» — категорично вирішила вона. Та розум знову наказав їй не гарячкувати і дослухати цю виставу до кінця.
— А я її зовсім не боюся, — зухвало кинула Світлана. — Хай собі приходить, мені абсолютно байдуже. Може, це їй варто мене побоюватися, а не навпаки. І знаєш, тебе це теж стосується. Мені вже остогидло ховатися по кутках, немов якась дешева злодійка!
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! — щиро обурився Віктор, зірвавшись на шипіння. — Ця квартира повністю належить Аллі, я тут навіть не прописаний! Якщо вона нас зараз вижене, куди ми підемо? До твоєї орендованої крихітної однушки на Позняках? Чи, може, до моєї матері в село під Бровари, де туалет стоїть надворі, а в сараї мекають кози?
Алла затисла рот рукою, щоб не розсміятися вголос. «Оце так поворот!» — подумки відзначила вона. Пекуча образа поступово поступалася місцем холодному, майже спортивному інтересу.
Світлана за дверима на мить замовкла. Було чути, як вона важко, з явним обуренням видихнула повітря:
— Почекай-но… Що значить «квартира належить Аллі»? Ти ж мені весь час розказував, що це ваше спільне майно! Чому я дізнаюся про такі деталі тільки зараз?
— Та яка різниця, чия вона на паперах? — спробував відмахнутися Віктор. — Ти ж мене не за квадратні метри полюбила, правда?
— Звісно, не за метри, але ж жити нам десь треба! — голос Світлани став різким і колючим. — Я взагалі-то мрію про дітей, а в моїй орендованій халупі на Дарниці ми всі точно не помістимося. Я роками відмовляла собі в усьому, відкладала кожну копійку на власне житло, а ти… Виходить, у тебе взагалі нічого немає за душею?
Алла ледь стримала переможну посмішку. «Оце так, Вітьку, гарно ж ти вскочив!» — подумала вона, жваво уявляючи його розгублену, спітнілу фізіономію. Проте чоловік раптом пожвавився, і в його голосі з’явилися нотки змовника:
— Не панікуй, Світланочко, не все так погано. У мене є геніальний план! Ми з Аллою саме зараз продаємо цю квартиру, щоб купити значно більшу. І от коли нова нерухомість буде офіційно оформлена, за законом це вже буде наше з нею спільне, набуте у шлюбі майно. Розумієш, до чого я хилю?
— Розумію, — протягнула коханка, хоча в її тоні все ще бринів густий сумнів. — І коли ж саме це має статися?
— Скоро, дуже скоро! — гаряче запевнив Віктор. — А тепер давай, вставай і швидко одягайся. Де твої колготки? Чому ти їх постійно кидаєш під ліжко? Алла може прийти з хвилини на хвилину, а в нас ще постіль зібгана!