Вже кілька тижнів я неабияк страждаю. Зірвала спину, коли з магазину важку торбу несла. Тиждень мене кололи, проте я ще досі погано почуваюсь. Ходити довго не можу, сидіти також. Лікарі взагалі радять операцію робити.
Чоловік мій Тарас чудово бачить, як я страждаю. Та він зовсім не вважає, що має мені допомагати з домашніми справами. Приходить з роботи і лягає на диван, доки я готую свіжу вечерю, прибираю і роблю уроки з дітьми. Я ледве це все терпіла, та те, що трапилось нещодавно – стало останньою краплиною.
– Завтра зранку мої батьки приїжджають. Щоб ти їх зустріла, погодувала, а тоді відвела магазинами. Мама хотіла куртку купити.
– Ти б ще завтра зранку сказав. Я не можу, мені до лікаря треба!
– І що тепер, батьків залишити на вокзалі. А ще, щоб ти гарну вечерю приготувала, усе, що батьки люблять – голубці, холодець.
– Нащо ти їх зараз покликав? Ти ж знаєш, як мені важко зараз.
– Та не перебільшуй, ти ж не лежиш в лікарні.
Ви не уявляєте, як мені прикро було все це чути. Всю ніч я спати не могла, думала про своє життя і те, як мені важко. Зранку, як завжди, приготувала сніданок, зібрала чоловікові і дітям перекус. А коли всі розійшлись зробила собі каву. Спокійно випила її і поїхала на автовокзал зустрічати свекрів. Та вже там, на місці і побачила на табло, що за кілька хвилин вирушає автобус в Яремчу. Не знаю, що зі мною сталось тієї миті. Але я просто пішла й купила квиток, а тоді поїхала. Минуло десять хвилин і мій телефон почав дзвонити. Це був чоловік.
– Ти де? Там батьки чекають? Так важко було вчасно вийти?
– А я і вийшла вчасно, але поїхала на відпочинок.
– Що ти верзеш? Як поїхала?
– Подбай про дітей.
– Негайно йди до батьків вони чекають.
– Ні, коли я повернусь подумаємо, як далі жити.
– Ти про що?
– Про все, – сказала я і вимкнула телефон.
Я приїхала до Яремчі і знайшла СПА-готель. День навіть не вмикала телефон. Та згодом все ж не витримала. Там було повно дзвінків і повідомлень. З погрозами й проханнями. Відповідати мені не хотілося. Приїхала я через чотири дні. Вдома був безлад. Свекри гостювали всього день, а тоді поїхали. Вочевидь, мама чоловіка не хотіла усіх обслуговувати.
Тарас не кричав, не сварився, проте зустрів мене дивним монологом.
– Я не буду кричати і пробачу тобі цю жахливу витівку. Лиш пообіцяй, що більше так не робитимеш?
Після цих слів я засміялась просто йому в обличчя.
– Не буду. Та ми мусимо розлучитися.
– В тебе що хтось є? Що ти таке вигадала?
Далі мені навіть пояснювати щось не хотілось. Я просто пішла до дітей. Насправді я все вже вирішила, хочу змінити своє життя.