Вперше за два роки мені вдалося отримати відпустку. Давно обіцяв дітям, що відвезу їх на Буковель. Мене мобілізували два роки тому. Я ніколи не уникав служби, медкомісію давно пройшов. Та бути далеко від дружини й моїх хлопців виявилось зовсім не просто. Ми самі живемо в Тернополі. Тож до Буковелю не так далеко.
Сини так готувались до поїздки, місяць лише про неї говорили. Саме тому я вирішив зробити їм подорож, як подарунок на Новий рік. І ми поїхали відразу 1 січня. Спочатку все було чудово. В горах випав сніг, така казкова атмосфера. Ми оселилися в готель неподалік курорту. А тоді поїхали розважатися, залишивши автівку на парковці.
Щойно ми вийшли я був здивований, такого натовпу людей я не бачив вже роки. Але не це найгірше – Звідусіль лунала російська. Мене наче струмом вдаряло щоразу, коли я чув ворожу мову. Я вирішив піти з дітьми в парк з різними тваринами, думав, що хоч там буде затишніше. Та ще стоячи в черзі по квитки, почув позаду:
– За что етім воєнним скідки делают, нє ясно!
– Якраз це ясно, а чого сюди російськомовних пускають – не розумію! Приїхали на Франківщину – хоч спробуйте нормально спілкуватись.
– Ми сюда отдохнуть приєхалі. Ві тут жівьоте, будто нєт нікакой войни і все вокруг одні воєнние. Нє ясно, кто на вронтє сідіт!
Мене аж трусити від її слів почало. Підійшов до каси і попросив.
– А чого це ви пускаєте російськомовних? Думаєте це правильно?
– Та розумієте, тут більшість таких приїжджає. Якщо пускати не будемо – то мусимо зачинятися.
Мені так від цього прикро стало. Ну, коли вже щось в цій Україні зміниться? Хто в світі нас поважати буде, як ми самі себе не поважаємо?