Як у нас всі полюбляють засуджувати інших. Та я до цього звикла, адже змалку зростала в невеличкому селі, де всі один одного знали. Далеко і чоловіка не шукала. Руслан жив на сусідній вулиці та ми знали один одного з пелюшок. В дитинстві дружили, а з 13 років почали зустрічатись.
В 18 ми побралися. Оселилися в старій хаті моєї бабусі. Жили – добре, багато працювали. Та я ніколи не хотіла бути такою, як інші дівчата в нашому селі. Тому й поступила на заочне відділення університету. Вивчилась і знайшла в місті роботу. Щодня заради цього їздила 20 кілометрів. Руслану подобалось, що я сучасна і не сиджу цілими днями за плитою та на городі. З дітьми ми не поспішали. Жили собі й раділи життю.
Та у 26 років я народила двійню. Ми надзвичайно раділи. А коли малюкам виповнилося два роки я відправила їх в місцевий садок і повернулась на роботу. Неодноразово жінки в нашому селі мені радили.
– Та кинь ти це катання! Треба сім’єю займатися!
– Я так не хочу!
– А ти подумай, доки ти там в місті сидиш, що тут Руслан робить? Знайде собі нормальну жінку й покине тебе!
Та я довіряла Руслану, знала, що він вірний. Все змінилося два роки тому, коли чоловіка забрали на війну. А вже влітку мені подзвонили та повідомили, що він загинув.
Це було страшним ударом. Дітям тоді виповнилось чотири роки, я не уявляла, як жити далі. Та знала, що не маю права розкисати. Тож після похорону відразу взяла себе в руки, повернулась на роботу. Я не могла плакати цілодобово і ходити в чорній хустині. Та люди з нашого села цього не розуміли.
– Ти що його зовсім не кохала? Не горюєш, ходиш, наче нічого не сталося.
– А я маю кричати вулицями? Головне, аби всі бачили?
– Ну люди мають розуміти, що в тебе траур. Це нормально.
Та я так не хотіла. Працювала, займалась дітьми, а всі довкола мене засуджували.
Лишень рідний брат Руслана – Тарас підтримував мене. Він провідував племінників і погоджувався допомагати, коли я цього потребувала. Знаєте, як важко самій. А будинок старий, все ламається.
Я не знаю, як це сталося, але минуло вісім місяців і між нами спалахнула пристрасть. Якийсь час ми це приховували, та згодом мені набридло і я запропонувала Тарасу переїхати до мене. Він погодився. Та минув тиждень і до мене прийшла мама.
– Негайно це припини! Як тобі не соромно. Це ж брат твого покійного чоловіка.
– То й що? Він любить моїх дітей і я знаю, що ніколи не підведе.
– Ти що вже забула Руслана?
– Ні, але його нема, а мені потрібна підтримка.
Люди в селі перестали вітатися зі мною. Всі шепочуться. Я не знаю, як далі бути. Маю дбати про майбутнє своє і своїх дітей. Та з іншого боку, чи дадуть нам нормально жити в цьому селі? Невже я роблю якісь жахливі речі?