– Алло, поліція? – жінка, яка дзвонила, ледь стримувала сльози. – Мене пограбували. Провулок Ушинського, будинок сім, квартира п’ятнадцять.
Капітан Кравченко важко зітхнув. Ну, чому саме зараз, коли до кінця зміни залишалося дві години, а до Нового року п’ять, на його ділянці хтось вирішив порушити закон? Через дві години за ним повинен заїхати Віктор, на них чекала чудова вечірка за містом, лазня, шашлики… А ще йому обіцяли познайомити з класною дівчиною…
– Виїжджаємо, чекайте!
Двері п’ятнадцятої квартири відчинила невисока молода жінка в блакитному светрі та джинсах. Світле волосся зачесане в довгий «хвіст», у вухах простенькі срібні сережки. На щоках туш розмазалася від сліз.
– Ви з поліції? Вітаю, проходьте!
– Добрий вечір. Капітан Кравченко, ваш дільничний. Громадянка Іванченко, це ви з приводу крадіжки дзвонили?
– Так, я з роботи прийшла, збиралася на дачу їхати, Новий рік святкувати, а тут…
Кравченко уважно оглянув двері. Слідів злому не виявив. Увійшов до квартири.
– Що у вас зникло?
– Скринька. З бабусиними коштовностями.
– Ви нічого не прибирали в кімнаті, де сталася крадіжка?
– Ні, я відразу вам зателефонувала.
– Хто ще проживає разом з вами? Чоловік, діти?
– Мама і дочка. Вони сьогодні вранці поїхали на дачу з сусідом, а мене терміново викликали на роботу. Я повернулася, почала збиратися і виявила, що скриньки немає.
– Де знаходилася скринька? Її розміри, колір? Наскільки цінні речі в ній були? У кого ще є ключі від квартири? Згадайте, будь ласка, коли ви бачили скриньку востаннє? – Кравченко продовжував оглядати місце події, методично задаючи питання потерпілій.
– Скринька стояла ось тут. У ній були прикраси моєї бабусі. Перлинні та бурштинові намиста, сережки та намисто з діамантами, кілька каблучок. Я сама не ношу такі речі, але це ж пам’ять… Допоможіть, будь ласка! – Іванченко знову залилася сльозами.
Кравченко не виносив жіночих сліз. Він скривився.
– А ваша мама і дочка не могли скриньку з собою взяти?
– Товаришу капітане, це виключено! Навіщо вона їм на дачі? Женьці три з половиною, не потрібні їй діаманти!
– Послухайте, Маргарита Олександрівна, я ніяких ознак крадіжки не бачу. Зателефонуйте вашій матері. Можливо, ви помиляєтеся, і ваші діаманти з перлами зараз у неї. Може, вона вирішила їх одягнути на свято? – Кравченко з надією подивився на годинник. До кінця зміни залишалося півгодини.
– А може, ви просто не хочете свою роботу виконувати? – помітивши його погляд, розлютилася потерпіла, дістаючи мобільник і набираючи номер.
Капітан обурено пирхнув, але стримався.
– Телефон абонента вимкнений або знаходиться поза зоною досяжності, – монотонно сказала трубка.
– Чорт, чорт, чорт! – жінка знову і знову натискала кнопку виклику, але результат був однаковий. – Що ж робити? Що ж мені тепер робити? Мама ніколи телефон не вимикає! Щось сталося, я відчуваю, щось сталося! Товаришу капітане, що мені робити?
– Для початку – заспокоїтися і взяти себе в руки! Зателефонуйте сусідові, з яким поїхала ваша мати.
– Він мені подзвонив, що довіз маму і Женю на дачу. Вони повинні бути там. Господи, а раптом він мене обдурив, і насправді він – ма…к? Відвіз їх кудись у ліс і… Мені терміново потрібно їхати в селище! – і вона кинулася в передпокій.
– Гей, громадянка, зачекайте! Ви заяву будете писати? – Кравченко, ошелешений від шаленого круговороту настроїв дамочки, кинувся за нею.
Наздогнав він її внизу. Громадянка Іванченко намагалася завести машину. Старенький «форд» заводитися не хотів, мабуть, сів акумулятор. Вона зрештою вийшла з машини, сіла в сніг і розридалася.
– Послухайте, Маргарита Олександрівна! – Кравченко витягнув її з кучугури і акуратно обтрусив, хоча дуже хотілося струсити цю істеричку як слід. – Де знаходиться ваша дача?
– Селище Обухівка, – схлипуючи, відповіла істеричка.
– Значить, так! Зараз ви піднімаєтеся нагору, одягаєте куртку, шапку, замикаєте квартиру, щоб вас по-справжньому не пограбували, і я відвезу вас у ваше селище! – Перед тужливим внутрішнім поглядом капітана повільно танули шашлики, лазня, таємнича і прекрасна незнайомка…
– Правда? – Очі громадянки запалилися надією.
– Правда. Тільки спочатку заїдемо до відділу, мені зброю здати треба.
– Я миттю! – Маргарита в пориві почуттів розцілувала розгубленого поліцейського, ледь не збивши його з ніг, і зникла в під’їзді.
– Вітю, слухай, тут така справа… Загалом, я не їду.
– У сенсі? Як це ти не їдеш? А як же Новий рік? Як же Тася? Чи ти знову злякався?
– Та нічого я не злякався! – розлютився капітан, для якого тема знайомств з дівчатами була дійсно болючою. – Просто у мене тут… крадіжка! Робота у мене така, Вітю, розумієш? – вже примирливим тоном сказав він і повісив трубку.
Трясучись поруч з капітаном в авто, перенервувавши Маргарита задрімала. Кравченко потайки розглядав молоду жінку. На черговій вибоїні машину струснуло, і громадянка Іванченко, здригнувшись, відкрила очі.
– Ой, вибачте, я заснула, здається, – вона посміхнулася. – Вимоталася на роботі за останній тиждень. Аврал перед Новим роком, багато замовлень.
– Чим ви займаєтеся? – поцікавився капітан.
– Я печу тістечка. Торти на замовлення роблю. «Маргаритка», може, чули?
– Щось знайоме, але жодного разу не пробував. А взагалі, я солодке люблю, – посміхнувся Кравченко.
– Ну, значить, сьогодні спробуєте! Мама вранці торт на дачу відвезла, – жінка раптом осіклася, і її очі знову стали великими і переляканими. – Ой, що ж я, зовсім забула…
Вона схопила мобільний і набрала номер матері. Абонент, як і раніше, був недоступний.
– Товаришу капітане, а можете швидше їхати? Я ось що подумала, а раптом цей сусід вкрав скриньку, мама побачила, і він… Господи, моя дівчинка! Хоч би з нею все було добре!
Вона знову спробувала заплакати.
– Маргарита Олександрівна, припиніть панікувати. Я впевнений, що з вашими рідними все гаразд.
– Товариш капі…
– Андрій.
– У якому сенсі? – жінка так розгубилася, що навіть забула про те, що збиралася плакати.
– У тому сенсі, що зміна у мене закінчилася. Тож зараз я просто Андрій Кравченко.
– Рита. Ось тут повернути треба, товари… Андрій.
До маленького, прикрашеного вуличною гірляндою будиночка, під’їхали близько пів на дванадцяту. На ґанок вибігла повненька жінка, закутана в теплу шаль.
– Риточка, Рита, що сталося? Чому ти з поліцією? – сплеснула руками жінка, побачивши чоловіка в формі.
– З поліцією, мамо! Це я повинна запитати, що сталося! Що з твоїм телефоном? Я мало з глузду не з’їхала!
– Ой, донечко, а мобільний у мене розрядився. А зарядку я вдома забула. Дуже поспішала. Володя поспішав, ти ж знаєш, йому ще дві години звідси до своїх добиратися. Женечка ось, теж, виявляється, ляльку свою забула в рюкзачок покласти.
– А де Женька? Спить чи що?
– Та яке там! Сказала, що буде з мамою Новий рік зустрічати. Пісеньку вивчила, дівчинка моя!
Немов почувши її слова, з будинку з веселим криком вискочило маленьке створіння в яскраво-помаранчевому комбінезоні і помаранчевій шапці з вушками. Створіння стрибнуло на руки Маргариті і щасливо розсміялося.
– Лисеня, як я за тобою скучила! – Рита стиснула дорогоцінний вогник в обіймах.
– Мамочко, я знала, що ти приїдеш! А бабуся хотіла мене спати покласти! А хто це з тобою? Дядечко, ти поліцейський? Справжній? А це твоя машина? – слова з малечі сипалися як з рогу достатку.
Довго посидіти на руках у матері Женечка не змогла і через хвилину вже ліпила маленького сніговика на бампері автомобиля.
Кравченко, з легкою заздрістю спостерігаючи сімейну ідилію, тихо кашлянув.
– Маргарита Олександрівна, я, напевно, поїду. З Новим роком вас! І вашу родину. І… Ви у вашої мами щодо скриньки хотіли запитати…
– Ой, я зовсім забула, вибачте. Мамо, ти скриньку, випадково, не брала з собою?
– Скриньку? Яку скриньку? А, бабусину, чи що? Ні, навіщо вона мені? А що сталося?
– Та так… Нічого особливого. Не переживай. Андрій, проходьте в будинок, будь ласка! Новий рік же! Невже ви думаєте, що я вас відпущу, не пригостивши моїм тортом? – і Рита легенько підштовхнула збентеженого капітана до ґанку.
Вони тільки встигли сісти за стіл, дбайливо накритий Іриною Петрівною, і відкрити ігристе, як настінний годинник почав відбивати останні секунди року, що минає.
– Загадуйте бажання! – прошепотіла Рита Андрію.
Він підняв свій келих і подивився в її сірі очі. Вона, зніяковіла, опустила вії.
– Ура! З Новим роком! З Новим щастям! – закричала Ірина Петрівна.
Дружно задзвенів кришталь.
– А тепер всі підемо до ялинки, водити хоровод . І дядько поліцейський теж! – невгамовна Женечка вже натягувала на себе свій помаранчевий комбінезон.
Рита благально подивилася на Андрія. Він посміхнувся.
– Сто років не водив хоровод. Ну, непосида, показуй, де у тебе ялинка?
Жива ялина, прикрашена різнокольоровими кульками і блискучою мішурою, росла прямо за будинком, але дівчинка пробігла повз.
– Сюди йдіть, сюди! – закричала вона, підкликаючи дорослих і простягаючи одну ручку матері, а другу Андрію. – Ставайте навколо моєї ялинки, будемо хоровод водити. Я її сама прикрасила!
Ялинкою дитина називала невеликий кущик ялівцю.
Нахилившись трохи нижче до кущика, капітан Андрій Кравченко розреготався. Показуючи на тонкі колючі гілочки, він сказав Риті:
– Ну що ж, громадянка Іванченко, здається, справа про крадіжку скриньки розкрита!
На ялівці красувалися бурштинові та перлинні намиста, намисто з діамантами і кілька каблучок.
– Красиво я ялинку прикрасила? Мама, вона була така сумна, коли ми з тобою минулого разу велику ялинку прикрашали. А тепер,
дивіться, як вона радіє! – веселилася маленька викрадачка.
– Женечка, але ж ми домовлялися, що не можна брати речі без дозволу! – Рита, насилу стримуючи сміх, намагалася бути суворою.
– Але мамочко, тебе ж не було вдома! А бабуся так поспішала, так поспішала! У кого ж мені було питати? – ясні оченята дивилися так чесно, що встояти було неможливо.
– Так, Маргарита Олександрівна, виростили кримінальний елемент, можна сказати! – підколов Риту Кравченко.
Ірина Петрівна з нарешті втомленою Женечкою пішли спати, а молоді люди ще довго сиділи біля каміна, пили чай з приголомшливо смачним тортом і розмовляли про все на світі.
– Знаєш, Рито, а все-таки крадіжка мала місце, – сказав капітан, сідаючи наступного дня за кермо.
– Яка крадіжка? Ми ж все знайшли, – вона здивовано подивилася на нього.
– У мене дещо вкрали.
– Ой, невже знову Женька нахуліганила? Вибач, будь ласка. Напевно, в іграшках сховала. Ти скажи що, я пошукаю.
Кравченко подивився на неї дуже серйозно.
– Моє серце, Рита.
Минуло два місяці.
– Привіт, Андрюхо! Ми тут знову за місто збираємося. Шашлик, лазня, загалом, як завжди! І Тася буде. До речі, вона готова пробачити тебе за те, що ти в Новий рік не приїхав.
– Вітю, вибач, але не можу.
– А в чому справа?
– А справа, друже мій, в тому, що я одружуюся!