Ми з сином переїхали на Буковину з Донеччини два роки тому. Спочатку жили в дитячому садочку, а згодом оселились ще з однією сім’єю в приватному будинку на околиці. Петрик тоді до школи пішов.
І вже через місяць я помітила, як мій син змінився. Раніше він завжди був усміхнений, полюбляв жартувати, а зараз закрився в собі.
– Синку, тебе ображають? В тебе є друзі?
– Нема і не буде.
Хай як я розпитувала – син нічого не казав. Тоді я пішла до школи та самотужки розпитала вчителів і дітей. І раптом я дізналася, що в класі Петрик відлюдько, сидить самий, усі його цькують. Тоді я спитала в класної керівнички:
– Ви щось думаєте із цим робити?
– А що я зроблю? Це ж діти! Вони самі мають розібратися.
Мені було дуже прикро, та син просив не втручатися. Я відступила. Все ж він вже не малий, у восьмому класі. Та потім одна знайома, чия донька навчається в 7 класі мені дещо розповіла.
– Ти знаєш, є ціла група в соцмережах. Там всі виставляють відео, як з твого Петра знущаються, кепкують, всілякі підколи вигадують.
Тоді я зробила анонімний акаунт і знайшла ту групу. Боже, що лише там не було. А один хлопець пропонував 100 гривень за відео зі знущанням з мого сина.
Я не вірю, що ніхто з батьків цього не знав. Та коли я кинула цю групу в батьківський чат, всі почали дуже дивуватися. Та згодом в один голос почали виправдовувати своїх дітей.
– Та це ж дитячі приколи, це завжди було і буде! Не звертайте уваги!
– Отож, тим паче зараз такі часи, всі відео знімають і виставляють!
Та я так не могла. Наступного дня пішла до поліції та все це показала. Написала заяву, тепер усіма дітьми буде займатися кіберполіція. Згодом мені подзвонила перелякана вчителька.
– Що ж ви наробили? Нащо?
– Бо ви свою роботу не виконували!
Я впевнена, що зробила все вірно. А ви як гадаєте? Невже такі жарти треба пробачати?