– Це не соус. Це дурниця. Треба було аджику зробити. Або хоча б чилі купити.
Я глянула на її сумку. Ту саму, бежеву. Зачинену. Порожню.
– Наступного разу привезіть соус самі. Який любите, такий і привезете.
Вона подивилася на мене поверх окулярів.
– Тамаро, ти господиня. Раз запрошуєш, значить, маєш передбачити.
Сергій мовчав. Він завжди мовчав при матері. Їв, пив чай, дивився кудись убік, ніби те, що відбувається, його не стосувалося.
Галина доїла салат, прихопила із собою три помідори «на вечір» і поїхала. А я лишилася прибирати: посуд, шампури, сміття.
День обійшовся в кругленьку суму й кілька годин праці.
«Гаразд, – подумала я. – Один раз, не показник».
Та це виявилося початком.
До липня вона приїжджала вже чотири рази. Кожен візит, за одним сценарієм: ранковий дзвінок Сергієві, мій похід на ринок, закупівля м’яса, овочів, зелені, води. Кілька тисяч за раз.
І Галина, з порожньою сумкою. Завжди.
Жодного разу, ні пляшки, ні вугілля, ні хліба. Нічого. Я навіть почала рахувати. Результат стабільно один, нуль.
На п’ятий раз вона приїхала з двома подругами. Без попередження.
Сергій повідомив за годину: «Мама їде з Валентиною і Зоєю, я не міг відмовити».
Я стояла на кухні з курячими стегнами, на трьох. А приїхало п’ятеро. М’яса не вистачало. Довелося діставати запас із морозилки, різати більше овочів, іти до сусідки по соління.
Галина з подругами влаштувалися в альтанці. Валентина і Зоя виявилися приємними жінками: похвалили ділянку, привезли торт «Пташине молоко». Хай магазинний, але все ж.
А Галина, знову нічого. Сумка поруч. Порожня.
Коли я подала м’ясо, вона спробувала й похитала головою:
– Знову без перцю. Прісно. Дівчата, не зважайте, вона в нас так готує, все без смаку.
Подруги перезирнулися. Запанувала ніяковість.
Я стояла біля мангала, руки в сажі, на зап’ясті свіжий опік.
– Галино Петрівно, а ви що привезли? – спитала я.
Запанувала тиша.
– Що? – перепитала вона.
– Я питаю: що ви привезли? Вас троє, нас двоє. П’ятеро людей. Що у вас у сумці?
Подруги знову перезирнулися. Галина підтисла губи.
– Ти при людях будеш мені претензії пред’являти?
– Я просто питаю. П’ять разів ви приїжджаєте, і п’ять разів з порожніми руками. Сьогодні вас троє. Я готувала на двох. М’яса не вистачило, довелося позичати в сусідки.
Сергій підвівся:
– Лен, досить.
Він переплутав ім’я.
– Мене звати Тамара, – спокійно сказала я.
І пішла в будинок.
Через деякий час гості поїхали. Я вийшла: стіл перевернутий, посуд брудний, торт недоїдений, кістки розкидані.
Я знову прибирала сама. Сергій мовчав.
Увечері я порахувала: за п’ять візитів, близько п’ятнадцяти тисяч. Тільки продукти. Без урахування вугілля, бензину й іншого.
П’ятнадцять тисяч. І жодної копійки у відповідь.
Пізніше Сергій вийшов у двір подзвонити матері. Я чула крізь відчинене вікно:
– Мамо, вона не хотіла тебе образити. Просто втомилася…
Пауза.
– Так, я поговорю з нею.
Повернувшись, він сказав:
– Мама образилася. Ти її при людях принизила.
– Я спитала, що вона привезла.
– Можна було не при всіх.
– А їй можна при всіх казати, що я погано готую?
Він промовчав.
Уночі я сиділа на кухні, дивилася у вікно, де повільно остигав мангал. І вперше подумала: а що, як перестати терпіти?
Наступного літа Галина знову з’явилася, вже з племінницею Іриною. Та привезла пакет черешні.
Галина, як завжди, з порожньою сумкою.
За столом вона знову почала:
– Тамаро, ти м’ясо маринуєш неправильно. Треба в кефірі. І цибулі менше. І м’ясо ти береш дешеве, відчувається.
Я брала добру свинячу шию.
– М’ясо коштує грошей, – відповіла я.
– Ну то й що? У вас нормальні зарплати. Сергій інженер, ти у своєму садочку… могли б і краще брати.
Я працювала вихователькою двадцять три роки. «Свій садочок», її улюблене формулювання.
Ірина опустила очі.
І саме в цю мить я вирішила більше не мовчати.
Я вирішила почати рахувати вголос.
– Галино Петрівно, ви приїжджаєте до нас уже п’ять років поспіль. З травня по серпень це приблизно шість-вісім візитів за сезон. На кожен приїзд я витрачаю кілька тисяч: м’ясо, овочі, зелень, воду, вугілля, одноразовий посуд. Разом, близько двадцяти тисяч за літо, за п’ять років, орієнтовно сто тисяч. Приблизно так.
Галина поставила склянку на стіл.
– Ти мені рахунок виставляєш? – спитала вона.
– Ні, я просто рахую. За п’ять років ви не привезли нічого. Нуль. Ні літра води, ні пучка кропу.
Сергій зблід.
– Тамаро, навіщо так прямо?
– Бо це наші гроші, Сергію. Мої й твої. Я готую, я витрачаю, я прибираю. А твоя мама приїжджає з порожньою сумкою й каже, що м’ясо дешеве.
Галина підвелася, губи стиснулися в тонку лінію.
– Я мати твого чоловіка. Я не зобов’язана платити за вхід на дачу власного сина.
– Дача наша спільна, – сказала я. – Ми її купили разом. Але готую і оплачую я.
Галина розвернулася й пішла до машини. Ірина, племінниця Сергія, побігла за нею і на ходу сказала:
– Тітко Тамаро, не хвилюйтеся. Черешню доїдайте.
Сергій відвіз їх назад. Повернувся за кілька годин, червоний і злий:
– Навіщо ти мамі сто тисяч назвала?
– Я назвала факт. За п’ять років, нічого. Жодного разу. Навіть пакет вугілля за триста гривень.
– Вона пенсіонерка!
– Пенсія є, квартира є, за яку платиш ти. Вона не бідна, просто звикла, що інші за неї платять.
Він грюкнув дверима й пішов у сад. Я стояла біля мийки, мила шампури, руки тремтіли не від страху, а від того, що нарешті сказала правду. Гаряча вода пекла опік на зап’ясті, і я відчувала тільки її тепло та власне дихання.
Увечері подзвонила Настя.
– Мамо, тато сказав, ви з бабусею посварилися?
– Ні, просто я порахувала, скільки витрачаю на її приїзди.
– І скільки?
– Сто тисяч за п’ять років. Приблизно.
Настя присвиснула:
– А що вона привозить?
– Нічого. Жодного разу.
– Ну мам, їй сімдесят два.
– У сімдесят два можна купити батон хліба, Настя.
Вона помовчала, потім сказала:
– Гаразд, може, ти й права. Але тато переживає.
Тато переживав. Їздив до мами, повертався мовчки, вечеряв окремо. Два тижні, ні слова про шашлики.
Потім Галина зателефонувала Сергієві й повідомила, що приїде на наступні вихідні «з перевіркою». Сергій передав мені. Я подивилася на нього й сказала:
– Нехай приїздить.
Готувалася два дні, але на ринок по м’ясо не пішла. Узала чотири кілограми баклажанів, по сто гривень за кіло, чотириста. До них додала помідори, часник, перець, зелень, сир, усього на вісімсот гривень. Не три тисячі. Вісімсот.
Я знала: Галина Петрівна терпіти не може баклажани. Щоліта казала: «Гума, а не овоч. Хто їх їсть?» Два роки тому я зробила рагу з баклажанами, вона демонстративно відсунула тарілку: «Де м’ясо?»
Субота, одинадцята ранку. Я накрила стіл в альтанці: скатертина, тарілки, прибори. І на столі, баклажани: фаршировані з помідорами й часником, рулетики з сиром і зеленню, ікра за маминим рецептом, салат із печених баклажанів із перцем і кінзою, баклажани на грилі. Жодного шматка м’яса, жодного шампура. Мангал порожній, холодний.
Сергій вийшов на веранду, подивився на стіл і завмер.
– А м’ясо де?
– Немає.
– Як немає?
– Я не купила.
– Тамаро, мама їде!
– Знаю. На столі їжа, смачна, свіжа, я два дні готувала. Якщо комусь потрібне м’ясо, нехай привезе.
– Ти це спеціально?
– Так. Спеціально.
Машина під’їхала о пів на дванадцяту. Галина вийшла в літній сукні й капелюсі, сумка порожня, як завжди, на лавці. Вона підійшла до альтанки, обвела поглядом стіл і спитала:
– Це що?
– Обід, – відповіла я.
– Де шашлик?
– Шашлика немає.
Галина зупинилася, оглянула тарілки: баклажани всюди.
– Тамаро, ти знущаєшся?
– Ні. Готую те, що є. Баклажани свіжі, сезонні, корисні. М’ясо дороге. Ви самі казали, я економлю. От я й економлю.
Галина обернулася до Сергія:
– Сергію, що це таке?
Він мовчав, стояв біля порожнього мангала.
– Вона знає, що я баклажани не їм! – голос став високим. – Спеціально!
Я стояла біля столу, спокійно:
– Галино Петрівно, п’ять років ви приїздите, жодного разу нічого не привезли. Я готую, витрачаю, прибираю, а чую, що м’ясо дешеве, маринад не той, перцю мало. Хочете шашлик? Привезіть м’ясо, я посмажу. Але годувати за свій рахунок і вислуховувати критику, більше не буду.
Галина зблідла, губи тонка лінія. Схопила сумку й пішла до хвіртки. На півдорозі обернулася:
– Сергію! Ти їдеш?
Він подивився на мене, потім на матір, потім знову на мене:
– Мамо, зачекай. Я відвезу.
Машина завелася й поїхала. Стало тихо.
Я лишилася сама в альтанці. Стіл накритий гарно, баклажани на грилі ще диміли. Вітер ворушив край скатертини. Я сіла, взяла виделку, скуштувала рулетик: смачно.
І дивно, радості не було. Але вперше за п’ять років не було образ. Не було відчуття, що мене використовують. Просто тиша. І баклажани.
Настя приїхала надвечір. Я їй не дзвонила. Вона побачила стіл і засміялася:
– Мамо, ти серйозно? Увесь стіл, баклажани?
– Серйозно.
– А бабуся?
– Поїхала. Не скуштувавши.
Ми доїли майже все, сиділи до темряви. Сергій повернувся пізно, на веранду не виходив. Я чула, як він увімкнув телевізор.
Пізно ввечері я зайшла в спальню. Він лежав на спині, дивився в стелю:
– Вона плакала, – сказав він.
– Знаю.
– Навіщо ти так?
– Сергію, п’ять років. Жодної копійки від неї. Щоразу: м’ясо дешеве, маринад не той, соуса немає. Я втомилася.
– Вона мати.
– А я дружина. Щоразу готувала за свої гроші. А вона приїздила з порожньою сумкою і критикувала.
Він помовчав:
– Можна було просто не кликати.
– Можна. Але тоді вона б вирішила, що ти не хочеш, і образилася б на тебе. А так, на мене. Як завжди.
Сергій перевернувся на бік і заплющив очі. Я лягла поруч. Не обійнялися. Просто лежали. У темряві пахло димом від мангала, того самого, який цього разу так і не запалили.
Минуло три тижні. Галина мені не дзвонить. Сергієві, щодня, але говорить тільки з ним. Через двоюрідну сестру Сергія передала, що я «влаштувала цирк» і «принизила літню людину».
Сергій їздить до неї по суботах сам, повертається мовчки, вечеряє окремо. Настя нещодавно написала:
– Мамо, бабуся скаржиться. Каже, ти їй баклажани підсунула навмисно. Я сказала: а хоч раз хліб привезла? Вона слухавку кинула.
На дачі тихо. Мангал чистий, холодний. Я посадила нові грядки: кабачки й баклажани. Ростуть добре.
Інколи думаю: може, просто перестати запрошувати? Без рулетиків, без столу, без вистави? Сказати Сергієві: «Хоче – нехай до себе кличе»?
Або правильно, що вона побачила стіл без м’яса й зрозуміла, як це: приїхати і отримати не те, чого чекаєш, після п’яти років порожніх сумок?
Як думаєте, я перегнула чи заслужила?