Мою доньку звати Марина. Вона завжди була старанною та розумною дівчиною, і я нею дуже пишалася пишалася. Закінчивши університет із відзнакою, Марина отримала роботу на кафедрі, і це стало великим досягненням. Ну бо хто ще може похвалитися такою донею?
Жили ми дуже бідно. Чоловік покійний пиячив, всі гроші витрачав на горілку та гру в карти. І я сталася на собі тягнути родину – працювала прибиральницею, торгувала на ринку, шила одяг сусідам та знайомим. Хотіла, аби бодай Маринка мала гарну жіночу долю.
Коли Марина почала зустрічатися з Олександром, я одразу помітила, що вона змінилася. Він був вихованим, симпатичним хлопцем із забезпеченої сім’ї. Олександр одразу мені сподобався. У стосунках відчувалася гармонія, і вірила, що Марина зробила правильний вибір.
Одного вечора ми сиділи за кухонним столом, і вона з піднесенням розповідала:
– Мам, ми вирішили одружитися навесні. Ти уявляєш? Це буде ідеальний час для весілля! Якраз встигну сукню вибрати, а ще ресторан…
– Весна? Прекрасно, – посміхнулася, – природа оживає, усе цвіте. Це буде чудово.
– Тільки є одна проблема. Думала , що батьки Олександра подарують нам квартиру. Але вони сказали, що самі маємо на це заробити. Теж мені, жлоби! Мають бізнес, а єдиному синові ні копійки не хочуть дати.
Подивилась на неї й відчула сум. Очікувала від сватів підтримки, а вони вирішили не втручатися. У мене ж давно була ідея. Колись отримала у спадок невелику квартиру, яку відремонтувала й тримала в хорошому стані. Раніше там жила молода пара, орендарі. Але десь пару місяців тому переїхали геть, а нових мешканців так і не знайшла.
Вирішила, що це буде подарунком для доньки.
– Знаєш, Марино, давно думала, як допомогти тобі розпочати подружнє життя, – сказала. – Хочу подарувати вам свою стару квартиру. Маленька , але затишна. Думаю, буде добре там.
– Мамо, серйозно? Ти навіть не уявляєш, як це важливо для нас!
Тоді ми двоє плакали від щастя, та й почали вибирати сукню, їздили в салон на примірки. Я видихнула з полегшенням, бо розуміла, що донька матиме щасливу жіночу долю.
Але наступні події все змінили.
Одного дня, повертаючись додому раніше з роботи, побачила біля під’їзду машину. Вона виглядала дорого, і в ній сидів чоловік, якого впізнала одразу. Це був Андрій Іванович, її керівник. На передньому сидінні поруч була Марина. Вона сміялася, і я подумала, що вони просто розмовляють про роботу.
Але раптом побачила, як він поклав руку їй на плече, а потім поцілувалися. Моє серце стислося. Не могла повірити своїм очам. Донька, яка готується до весілля, сидить у машині з іншим чоловіком!
Коли вона повернулася додому, намагалася поводитися спокійно.
– Як день пройшов, доню? — запитала, ставлячи чайник на плиту.
– Чудово! У нас було багато роботи, але вже все зробила. Сама розумієш, зима, у студентів сесія. А ще мене попросила написати за одного дипломну роботу, типу підробіток. А Олександр дзвонив, питає, як ідуть справи з організацією весілля. Він там вже пару варіантів з ресторанами вигадав.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я мовчала, приховуючи, як тряслися руки. Як могла? Що тепер робити? І як їй совість дозволяє так спокійно говорити, наче ніякої зради не було…
Наступного вечора не витримала й почала розмову.
– Марино, ми можемо поговорити?
– Звичайно, мамо.
– Я бачила тебе вчора з Андрієм Івановичем, – сказала тихо.
Марина зблідла, але швидко взяла себе в руки.
– Мамо, це нічого не означає. Це помилка, я вже все закінчила. Тим паче, в нього родина, і я не збиралася ставати коханкою, все так вийшло дурно…
– А Олександр? Він знає?
– Ні, і не дізнається. Я кохаю його. Це було просто… слабкістю, яку я більше не повторю. Ну і я зустріла Сашка, коли зрозуміла, що з Андрієм нічого не вийде.
Її слова змусили мене задуматися.
З одного боку, вона виглядала щирою, а з іншого – як мені жити з цією гіркою правдою? Мовчала, але в моїй душі вирували емоції.
Весілля заплановане на весну, але я не можу знайти спокою. Ну як жити, знаючи, що донька зраджувала нареченому? Це ж також і мій гріх перед Богом. Як далі зятеві у очі дивитися?
Чи маю сказати Олександру правду? Або ж краще мовчати й дозволити їм почати нове життя?
Моя таємниця, здавалося, стає важчим тягарем із кожним днем….