Ідилію порушив чоловік. Валерій, чоловік п’ятдесяти восьми років, увійшов на кухню з таким виразом обличчя, ніби щойно особисто відкрив новий закон фізики або, як мінімум, написав симфонію. На ньому були розтягнуті на колінах треники — ті самі, куплені Любов’ю на розпродажі за триста карбованців п’ять років тому, — і футболка, що полиняла з написом «Спорт — норма життя», хоча зі спорту Валерій визнавав лише шахи по телевізору.
Він підвівся біля холодильника, трагічно заклав руку за спину, зітхнув так, що на вікні здригнулася тюль, і сказав:
— Люба, нам треба серйозно поговорити. Я йду від тебе. Точніше, ми розлучаємося.
Любов Іванівна акуратно перевернула шматок мінта дерев’яною лопаткою.
— Та ти що, Валере? – спокійно спитала вона, не відриваючи погляду від сковороди. – Прямо ось так, до вечері? А то я макарони по-флотськи завтра планувала зробити.
– Не опошляй момент своїм побутом! — скривився Валерій, наче від зубного болю. — Моя душа потребує польоту. Я задихаюся в цій атмосфері хлорки, прального порошку та нескінченних розмов про знижки у супермаркеті. Я зустрів жінку. Її звуть Евеліна. Вона плете кошики з лози, грає на арфі і розуміє мою внутрішню суть. Ми створені одне для одного.
— Арфа — це чудово, — кивнула Любов, вимикаючи конфорку. — Місця багато займає? Сусіди по батареї не стукають?
— Це не твоя справа, — відрізав Валерій, набираючи в груди більше повітря для головного акорду. – Суть в іншому. Ти, Любо, після розлучення маєш з’їхати до мами. Збери свої шмотки без скандалів, будь жінкою з гідністю. Ця квартира моя. І я планую привести сюди Евеліну. Їй потрібен простір для творчості та світла вітальня для медитацій.
Любов Іванівна повільно витерла руки об рушник. Усередині в неї нічого не обірвалося, не тьохнуло і не розбилося вщент. Навпаки, з’явилася якась кришталево чиста, майже наукова цікавість.
– Твоя квартира, значить? – Уточнила вона.
– Звичайно! — Валерій гордо випнув груди. – Я господар сім’ї! Я тут тридцять літ прожив! Я в дев’яносто восьмому році в коридорі шпалери клеїв, пам’ятаєш? А змішувач у ванній хтось міняв п’ять років тому? Я вклав у ці стіни свою чоловічу енергію, свій піт та працю!
Любов Іванівна подивилась на чоловіка. Потім на змішувач, що підтікає (той самий), на криво приклеєний плінтус і на відро для сміття, яке Валерій «вкладав свою енергію» виносити приблизно раз на півроку, і то після трьох нагадувань.
«Господи, який же невиразний фантазер, — подумала вона. — Це треба так повірити у власну винятковість, щоб геть-чисто забути елементарні факти»…
Щоб зрозуміти всю глибину Валериної помилки, потрібно було відмотати час на тридцять із лишком років тому, в лихі дев’яності.
Тоді батьки Любові — суворі, загартовані північчю люди, які все життя відпрацювали на металургійному комбінаті, — привезли готівку в спортивній сумці. Батько, світла йому пам’ять, особисто відраховував купюри, щоб купити цю простору «троячку» на гарному поверсі. Час був каламутний, закони змінювалися щодня, і щоб уникнути будь-яких ризиків квартиру оформили не на молоду Любочку, і тим більше не на її новоспеченого чоловіка-аспіранта, а на матір Любові — Зінаїду Степанівну.
Минали роки. Валерій працював молодшим науковим співробітником у якомусь курному НДІ, отримуючи зарплату, якої вистачало рівно на його ж проїзній і пару пачок чаю. Любов Іванівна крутилася як білка в колесі: дослужилася до завідувачки великого логістичного складу, тягла на собі комуналку, продукти, ремонт, купівлю меблів, зимової гуми і навіть тих самих зубів із металокераміки, якими Валерій зараз так впевнено викладав свої права на житлоплощу.
Валерій щиро вважав себе невизнаним генієм. Він не пив, не бешкетував, але мав дивовижну здатність зливатися з диваном, цілими днями читаючи історичні форуми і розмірковуючи про геополітику. І ось, мабуть, від довгого сидіння на одному місці в нього сталося те, що Любов Іванівна подумки назвала «квартирною амнезією». За тридцять років він так звик, що це його будинок, його крісло і його телевізор, що паперова реальність просто стерлася з його пам’яті.
— Добре, Валеро, — миролюбно сказала Любов, ховаючи усмішку. — Якщо вже кохання, польоти душі та арфа — перешкоджати не смію. Справа життєва. Дай мені час до вихідних, я зберу речі.
— Ось і молодець, — милостиво кивнув майже колишній чоловік. — Тільки меблі не чіпай. Евеліна не звикла до спартанських умов. Залиш холодильник, пральну машину та диван у вітальні. Тобі мама стареньке виділить.
— Звісно, Валерочко. Як скажеш, — олійним голосом заспівала Любов Іванівна…
Наступні три дні Любов Іванівна провела у активних зборах. Але збирала вона не лише свої кофточки. Як логіст із багаторічним стажем, вона підійшла до процесу системно та безжально.
У четвер, доки Валерій був на роботі (де він героїчно перекладав три папірці з дев’яти до шести), до під’їзду під’їхала вантажна «Газель». Міцні хлопці у спецівках за півгодини винесли з квартири:
-
Ортопедичний матрац за шалені гроші (Кохання купила його рік тому, щоб у Валери не хворіла спина).
-
Двокамерний холодильник із системою «Ноу Фрост» (замість нього на кухню був урочисто поставлений деренчливий радянський агрегат, позичений у сусідки по дачі).
-
Нову пральну машинку.
-
Мікрохвильовку, кавоварку та пилосос.
Свої речі Любов Іванівна запакувала в коробки. З посуду Валерію було залишено одну алюмінієву каструлю, сковороду з подряпаним тефлоном та дві різномасні тарілки.
Увечері Валерій повернувся додому. Квартира зустріла його гулкою луною та сиротливим виглядом голого каркаса ліжка.
– Люба! Це що за вандалізм? — заволав він, увірвавшись на кухню, де Любов Іванівна незворушно пила чай зі свого улюбленого (і вже запакованого в пухирчасту плівку) кружки. – Ти обдерла моє гніздо! Ти лишила мене на руїнах!
— Валеро, не драматизуй, — відмахнулась дружина. — Я забрала лише те, що купувала за свої гроші. А у вас із Евеліною тепер є унікальний шанс наповнити цей простір вашими високими енергіями. Навіщо музі телевізор діагоналлю шістдесят дюймів? Він випромінює низькі вібрації. А прати лоно природи велить руками в тазу з мильним коренем.
Валерій відкрив рота, щоб видати тираду про жіночу меркантильність, але тут задзвонив його телефон. Евеліна. Він відразу змінив тон на воркуючий і пішов у туалет — єдине місце, де ще залишалася ілюзія колишнього затишку, хоча туалетний папір Zewa Любов теж завзято забрала, залишивши рулон суворого сірого картону.
У п’ятницю вранці Любов Іванівна здала ключі ошелешеному чоловікові і поїхала до мами.
Зінаїді Степанівні було сімдесят дев’ять років. Вона мала пряму спину, громоподібний голос і характер, відлитий з якісного чавуну. Проживала вона у затишному котлованому селищі під містом, вирощувала елітні сорти помідорів і щовечора дивилася політичні ток-шоу, сперечаючись із ведучими так, що кіт ховався під диван.
Коли Любов Іванівна зайшла до хати та виклала ситуацію, Зінаїда Степанівна навіть ліпити пельмені перестала.
— Значить, його квартира? — перепитала мати, і в її очах блиснув недобрий, майже юнацький запал. — І він клеїв шпалери?
– Клеїл, мам. О дев’яносто восьмому. Досі у кутку відходять.
— Ну, треба ж, який трудівник. А я думала, він тільки кросворди вміє розгадувати, — Зінаїда Степанівна витерла руки від муки. — Евеліно, кажеш? З арфою? Добре. Дамо молодим насолодитися медовим місяцем. Три дні їм вистачить. А у вівторок, Любочко, ми поїдемо до міста.
Зінаїда Степанівна зателефонувала до свого племінника, який працював в агентстві нерухомості. Їй потрібен був пробивний, гучний і енергійний ріелтор. І такий знайшовся — Едуард, молодик у дешевому, але блискучому костюмі, здатний продати пісок у Сахарі.
У вівторок увечері у колишній квартирі Любові Іванівни панувала романтика. Валерій та Евеліна сиділи на кухні. Евеліна — дама невизначеного віку, у лляному балахоні та з безліччю дерев’яних намист на шиї — палила сушений полин, щоб «очистити ауру від негативу колишньої дружини». Смерділо так, ніби у квартирі живцем спалювали старий віник. На плиті в єдиній каструлі похмуро варилася сочевиця.
— Валерику, кохання моє, — млосно мовила Евеліна, поправляючи намисто. — Тут, звісно, погана енергетика. Але ми зробимо ремонт. Знесемо цю стіну, поєднаємо з кухнею, я поставлю тут свій верстат для ткацтва.
У цей момент у замку перекинувся ключ.
Двері відчинилися. На порозі стояла Зінаїда Степанівна, спираючись на палицю, яка в її руках виглядала як скіпетр. За нею височіла Любов Іванівна з легкою, непроникною усмішкою. А слідом завалився Едуард у супроводі гучної родини з п’яти осіб — потенційних покупців.
— Проходьте, проходьте, шановні! — дзвінко заголосив Едуард, не звертаючи уваги на Валерія, що остовпів у коридорі. – Зверніть увагу на планування! Трикімнатна, вікна на дві сторони, роздільний санвузол. Так, ремонт, звичайно, бабусин, зате ціна приваблива!
Покупці, двоє дорослих і троє дітей, відразу розсипалися по квартирі, заглядаючи в усі кути.
Валерій зблід, пішов червоними плямами і хрипко видавив:
— Люба… Зінаїда Степанівна… Ви що творите?! Це моя квартира! Викличте міліцію! Це вторгнення у приватну власність!
Зінаїда Степанівна неквапливо підійшла до колишнього зятя. Вона дістала з неосяжної дамської сумки пластикову папку і витягла звідти хрусткий аркуш паперу.
— Вторгнення, кажеш? — голос тещі лунко лунав коридором, перекриваючи дитячий вереск зі спальні. — Ось витяг з Єдиного державного реєстру нерухомості. Власник – Іванова Зінаїда Степанівна. Тобто я. А ти, Валерко, тут просто прописано. З милості.
– Як… як це? — Валерій почав хапати ротом повітря, як риба, викинута на берег. — Ми ж у шлюбі… Я ж чоловік…
— Ти був чоловіком моєї доньки, — відрізала Зінаїда Степанівна. — А цю квартиру я купувала на свої гроші. І оформила на себе. Ти, чаклун, за тридцять років ні копійки за комуналку не заплатив. Твоя приватна власність, Валерику, це колекція гумових чобіт на балконі та підшивка журналу «Наука і життя» за вісімдесят дев’ятий рік.
На шум із кухні виглянула Евеліна. Вона тримала в руці тліючий пучок полину.
— Валерію, що відбувається? — нервово спитала вона. — Хто ці люди з низькими вібраціями у нашому гнізді?
Зінаїда Степанівна зміряла музу таким поглядом, що полин у її руці згасла сама собою.
— О, а це, мабуть, та сама арфістка? Здрастуйте. Вібрації у нас звичайні, законні. Я продаю квартиру. А ви, громадяночко, разом із вашим Валериком, маєте рівно двадцять чотири години, щоби звільнити моє приміщення. Завтра прийдуть робітники здирати лінолеум.
Евеліна перевела ошелешений погляд на Валерія.
– Валеро… Ти ж сказав, що ти повноправний господар! Що у тебе елітна нерухомість! Ти ж обіцяв мені студію для ткацтва! Ти що, голодранець?!
— Евеліно, кохання моє, почекай, це якась помилка! — забурмотів Валерій, намагаючись схопити її за руку. — Це юридична фігня, ми підемо до суду.
Але муза виявилася жінкою практичною. Усвідомивши, що замість світлої вітальні їй світить перспектива знімати кімнатку в хрущовці на околиці разом із молодшим науковим співробітником, що старіє, вона миттєво втратила всю свою езотеричну височину.
— Я не можу бути в цьому хаосі! Твоя аура пробита, Валерію! Ти ошуканець! — верещала Евеліна. Вона кинула полин у каструлю з сочевицею, схопила свою лляну сумку з намистом і, навіть не переодягнувшись, вискочила за двері, мало не збивши з ніг ріелтора Едуарда.
Валерій залишився стояти посеред коридору один, у своїх витягнутих треніках. Його світ, такий надійний, затишний і безкоштовний, впав відразу.
Любов Іванівна дивилася на нього без зловтіхи. Їй було трохи смішно. Тридцять років вона тягла на собі цю валізу без ручки, слухала її міркування про високе, годувала, обмивала, а варто було лише клацнути тумблером реальності — і вся його значущість луснула, як мильна бульбашка.
— Завтра о шостій вечора я приїду міняти замки, Валеро, — спокійно сказала вона, дивлячись у його розгублені очі. – Коробки я тобі залишила на балконі. Поспішай.
Квартиру Зінаїда Степанівна, звісно, продавати не стала. Едуард отримав щедрі комісійні за спектакль, а фіктивні покупці (друзі Едуарда) пішли дуже задоволені.
Через тиждень, коли з квартири вивітрився запах полину та Валериних амбіцій, Любов Іванівна найняла бригаду будівельників. Вона вирішила зробити капітальний ремонт. Справжній, світлий, з новими підлогами та сучасною сантехнікою. Без криво приклеєних плінтусів і кранів, що підтікають.
Валерій дзвонив їй кілька разів із незнайомих номерів. Скаржився на те, що Евеліна його заблокувала, що йому довелося переїхати до кімнати в комуналці до якогось далекого родича, і що «енергії Місяця були в ретрограді», тому він оступився. Він пропонував почати все спочатку, обіцяв сам виносити сміття.
Любов Іванівна стояла посеред порожньої квартири і дивилася на каталог плитки. За вікном згущалися сутінки. Телефон вібрував – незнайомий номер. Вона скинула виклик і раптом зрозуміла: вперше за тридцять років їй нема кого чекати на вечерю. Ніхто не спитає, коли обід. Ніхто не займе диван.