Я працюю в Португалії вже 15 років. Виїхала, коли донька Іванка вступила до університету в Івано-Франківську на медика. Дякувати Богові, що пройшла на державне та мала стипендію.
Спочатку було дуже тяжко – працювала на заводі, потім покоївкою, економила кожен цент, аби вислати доні гроші. Через 5 років вдалося купити їй невеличку двокімнатну квартиру – 48 квадратів у Франківську.
Вона вже зустрічалася тоді зі своїм майбутнім чоловіком та планували, тож квартира дуже згодилася. Потім Іванка народила діток, а я, як могла, їм допомагала – гроші надсилала, продукти передавала, частково навіть з ремонтом фінансово підсобила. Розуміла, що молодій сім’ї непросто, тож не шкодувала для неї нічого.
Але тепер уже почала думати й про себе. Відкладала гроші, щоб купити ще одну квартиру – під здачу, щоб на старість мати якийсь дохід. У своїй старій хаті в селі хотіла зробити ремонт. Адже там штукатурка посипалася, черепиця де-не-де дірява стала, паркан покосився та всі дошки погнили.
Недавно приїхала додому, привезла з собою 30 тисяч євро. Хотіла вже вкладати в новобудову, навіть варіанти собі подивилася. І тут Іванка заявляє, що вони, виявляється, квартиру продали й хочуть купити більшу, трикімнатну. І їм не вистачає 15 тисяч євро. Тому почала просити у мене кошти.
– Доню, а чого я повинна допомагати? В тебе є чоловік, свекри! – кажу їй.
– Але тільки ти так багато заробляєш закордоном!
– А ти думаєш, що воно з неба падає? Все життя на чужині, без вихідних, без свят! Що, не маю права про себе подумати?
– Ну і що? Ти ж не сидиш голодна! Тобі все одно багато не треба, сама живеш! А у нас діти! Нам треба більше місця!
– То чому продала квартиру, навіть не спитавши?
– Бо знала, що допоможеш! Ми вже знайшли хорошу трикімнатну!
– То як знайшли – значить, гроші є?
– Могла б ще трохи в Португалії попрацювати! Що, шкода для рідної дочки?!
– Тобто ще роками вкалувати, щоб ви з чоловіком шикували?
– Ти егоїстка! Тепер тільки про себе думаєш!
– Купила квартиру, оплатила весілля та ще й онукам досі гостинці передаю – ось фінансово допомагала! Тепер маю право пожити і для себе.
– В старості одна сидітимеш у квартирі?! Для кого ті гроші?
– Для себе, доню!
– От і залишишся сама, раз така жадібна!
Від цих слів мені стало так боляче, що не знала, що відповісти. Вперше відчула, що для рідної дитини не мама, а просто гаманець. І найгірше – вона цього навіть не розуміла.