Він пішов, не обернувшись. Його кроки розносилися луною в коридорі — і в її розбитій душі. Марина дивилася на зачинені двері і плакала — тихо, беззвучно, наче поранена тварина. Перші тижні вона просто існувала. Не хотіла бачити ані маму, ані небо, ані візок, який став її кліткою.
— Марино, я не можу. Зрозумій, я не здатен бути поруч з людиною, яка… інвалід. Артем сказав це майже пошепки, не дивлячись на неї, а на інвалідний візок поряд — чужий, ненависний. Він дивився на нього, як на хижака, що…
Читати далі