— Ось тут постав підпис, Лідочко, і на наступному аркуші теж не забудь, — Ігор простягнув їй дорогу ручку з позолоченим пером і розгорнув важку шкіряну папку прямо між тарілками з вечерею. Ліда завмерла, не донісши келих до губ. За…
Read MoreКатегорія: БЛОГИ
— Приймай чоловіка назад, ми тебе простили. Он як розцвіла. Дивись-но на неї. Щоки рожеві, очі сяють, ніби не чоловіка з сім’ї вигнала, а в лотерею виграла. Совісті в тебе, Наташко, як не було, так і немає. Одна косметика на умі. Зінаїда Олександрівна стояла на порозі, уперши руки в об’ємні боки, обтягнуті махровою кофтою. За її спиною, переступаючи з ноги на ногу і сопучи, як старий чайник, маячив Григорій. Вигляд у нього був такий, наче він відбував тяжку повинність, а не прийшов до колишньої дружини. В руках він стискав ручки гігантської картатої сумки, тієї самої, з якою в дев’яності люди товар возили на ринки. Наталя завмерла. Посмішка, призначена зовсім іншій людині, повільно сповзала з обличчя, поступаючись місцем холодному здивуванню. Вона навіть не встигла забрати руку з дверної ручки. Голос Зінаїди Олександрівни зрадницьки тремтів, але Наталя тут же взяла себе в руки. — Гришу, ви якими долями? Я, здається, гостей не чекала. — А ми не гості, — безперечно заявила колишня свекруха і, не чекаючи запрошень, сунула Наталю стегном, прокладаючи собі шлях у передпокій. — Проходь, синку. Не стій на протязі, тобі з твоїми бронхами шкідливо. Наталка чого застигла стовпом? Капці дай батькові сімейства. Він з дороги втомився. І сумку допоможи затягнути, бачиш же, важка. Наталя відступила на крок, чисто рефлекторно пропускаючи цей танк у спідниці. У ніс вдарив знайомий до нудьги запах. Це була суміш поту, одеколону і ще чогось. Він вивітрювався з її квартири 3 місяці. Три щасливих, спокійних місяці, коли повітря пахло тільки свіжістю, лавандовим кондиціонером і зовсім трохи дорогим парфумом. Григорій увалився слідом, з гуркотом спустив баул на світлий ламінат. Наталя поморщилася, колесики сумки були брудними. — Ну привіт, Наталі, — буркнув він, не дивлячись їй у вічі. Стягнув черевики, не розв’язуючи шнурків. Звичка, від якої вона його безуспішно відучувала 20 років. — Є що випити? А то в горлі пересохло, поки з матір’ю добиралися. Наталя схрестила руки. Халат, шовковий, струмливий, красивого смарагдового кольору раптом здався їй занадто відкритим для цієї публіки. Вона щільніше завітрила полотнища. — Я повторюю питання: навіщо ви прийшли? У нас, якщо ви забули, розлучення оформлено офіційно, майно поділено. Зінаїда Олександрівна вже по-господарськи стягувала пальто, відкриваючи шафу. Побачивши там чужу чоловічу куртку, добротну, шкіряну, вона на секунду завмерла, хижацько примружила очі, але промовчала. Мабуть, вирішила залишити цей козир на потім. — Ой, Наташечко, не починай, — махнула вона пухлою рукою. — Розлучення — це папірець, а життя воно складніше. Ми ось з Гришенькою подумали, порадилися і вирішили проявити до тебе великодушність. Ну куди ти сама? Жінці в 46 років самій кукувати? Це ж сором. Та й дочка ваша, Ліночка, дзвонила нещодавно, говорить, сумує за матір’ю. Ось ми й прийшли. Мир краще за сварку. Хіба не так? Свекруха говорила впевнено, наполегливо, так як звикла розмовляти в чергах поліклініки. Вона вже пройшла в коридор і тепер зазирала в кімнату, оцінюючи обстановку. А оцінювати було що: за ці 3 місяці квартира перетворилася. Зникли запилені килими, які так любила Зінаїда Олександрівна. Шумоізоляція ж. Пішли в небуття громіздкі шафи з Гришиним непотребом, старими платами, мотками дротів, журналами десятирічної давнини. Стало світло, просторо. На стінах з’явилися картини, які Наталя малювала сама. Хобі, на яке раніше вічно не вистачало часу через другу зміну біля плити. — Ремонт зробила? — скривилася свекруха. — Світло занадто. Будь-які плями буде видно. Ну та гаразд, переклеїмо потім. Попрактичніше щось візьмемо в квіточку. Гришу, іди руки мий. Наталя відчувала, як реальність починає розпливатися. Це було схоже на поганий сон. Вони поводили себе так, ніби просто виходили за хлібом, ніби не було тих принизливих місяців, коли Гриша, зневірившись у побуті, тікав до молодої касирки з супермаркету. Ніби не Зінаїда Олександрівна кричала тоді в трубку: «Мій син гідний королеви, а ти його в болото тягнеш, Клуша».
— Приймай чоловіка назад, ми тебе простили. Он як розцвіла. Дивись-но на неї. Щоки рожеві, очі сяють, ніби не чоловіка з сім’ї вигнала, а в лотерею виграла. Совісті в тебе, Наташко, як не було, так і немає. Одна косметика на…
Read More
Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках – худа, з косою і чорною накидкою з каптуром. Сіла на край – баба Дуся навіть почула, як рипнули пружини старого дивана. – Лежиш? – не ласкаво спитала вона. – Лежу, – відповіла баба Дуся. – Рано ще, тільки світати починає, от і лежу. – Ну лежи, лежи… Недовго вже тут. Попередити зайшла, щоб планів не будувала. І тут закричав ранковою піснею півень. Баба Дуся подивилась на ліжко. Нікого на ньому не було, як лежала ковдра, так і лежить. – Привиділося, мабуть… Ну, а що, не молоденька, через три місяці вісімдесят два стукне, тут що хочеш привидиться! – міркувала баба Дуся, автоматично роблячи свої щоденні ранкові справи. Але нічний візит непроханої гості (чи то сон, чи то дійсність, і не розібрати!) не давав їй спокою. – Мабуть, і справді вже час, – за давньою звичкою баба Дуся розмовляла вголос сама з собою. – Та й так добре пожила, он, вік майже доживаю, скільки ж можна?! Бабця вийшла у сіни. Тут стояла її гордість – велика кована скриня. Колись дуже давно з цією скринею привіз її Петро до свого села заміж. Багата вона була наречена! У скрині й полотно було, яке сама ткала, і рушники вишиті, і мережива – все сама! Потріпалися давно ті мережива та рушники, немає вже й чоловіка в живих, і сама Дуся з молодої красуні перетворилася на стару, що доживає свій вік. Змахнувши сльозу, що набігла, баба Дуся відчинила скриню і витягла звідти «смертний» вузлик. Сукня темна, хустка з люрексом, панчохи, сорочка, капці. Начебто все на місці. Ось тільки капці… Баба Дуся із сумнівом дивилася на взуття, яке сама ж і купувала. – Вузькі, мабуть, будуть, – казала вона сама собі, – давно ж куплені. Та й колір якийсь… темний, і фасон мужицький. А ну як, і справді, зустрінуся я там з Петром … а на ногах таке страхіття! І баба Дуся вирішила сходити в магазин, подивитися, чи немає у продажу чогось пристойнішого. Прямо біля хвіртки її гукнула сусідка, що жила навпроти: – Баба Дуся, ти мені цибулю обіцяла! Коли зайти? – Увечері приходь, Любо! Саме завтра саджати збиралася. – Добре, зайду! А ти до Нінки, мабуть, – цікавилася сусідка. – Ні, в крамницю я. – Не чула, що Олена її повернулася! – Як повернулася? Куди? – злякалася баба Дуся. – Ну знаємо куди, до неї, до бабці. І дитинку привезла, а мужика й немає, – продовжувала доповідати новини тямуща сусідка. Баба Дуся круто розвернулась і пішла у бік, протилежний від крамниці. Нінка… Ох уже ця Нінка! Усією душею ненавиділа її Дуся. Нінка – остання гастроль – ось як звали її в селі. Колись давно мати Нінки, худа та дзвінка Антоніна, приїхала до них керувати новим сільським клубом. А батько Дусі був знатним гармоністом. Запросила його Тоня в хор співати та грати. От і догралися ненароком, народ или Нінку. Батько, випрошуючи у матері вибачення, театрально заламував руки та просив вибачити йому «його останню гастроль». Так і почали звати в селі спочатку Тоню, а потім і Нінку. Нінку Дуся на дух терпіти не могла. Інша справа – Оленка. Мати її, донька Нінки, як поїхала в місто після школи, так більше до матері й не повернулася. Закінчила інститут, вийшла заміж та й не вижила під час поло гів… Нінка забрала внучку до себе і виховувала її просто, по-сільському. Дуся працювала в дитячому садку нянькою в групі, куди й стала ходити Оленка. І так прикипіла жінка до чужої по суті дівчинки! Чужа, – а кров, її не переб’єш. Говорила Оленка, трохи розтягуючи слова, як недолугий батько Дусі, та й голосок у неї був, на всіх ранках і святах була дівчинка першою солісткою. Пестила Дуся Оленку. То цукерку їй суне, то нову стрічку в косу вплете. А коли Нінка з апен дицитом потрапила в лікарню, взяла Дуся дівчинку до себе, і не було в її житті часу щасливіше, ніж ці два тижні. Оленка теж любила тітку Дусю і часто приходила до неї, бувши школяркою, попри лайку та заборони баби Ніни. Швидко летіли роки, Оленка поїхала до столиці вступати «на артистку», і з того часу Дуся її й не бачила. Ось і будинок Нінки. Високий ґанок баба Дуся подолала не без зусиль. Увійшла до хати, не постукавши. Нінка лежала на дивані, на лобі у неї був мокрий рушник. – З’явилася! – неласкаво зустріла вона гостю. – Чого прийшла? Звали тебе? – Не звали, – погодилася баба Дуся. – Олена де? Нінка хитнула головою у бік спальні. У спальні стояв візок. Олена сиділа на ліжку, бліда і така худа, що, здавалося, вся просвічувалася. – Доброго дня, бабо Дусю! – пошепки привітала вона гостю. Баба Дуся, не відповідаючи на вітання, пройшла трохи вперед і схилилася над візком. Для такого малюка візок був великим. На білій подушці було видно крихітне личко. – Дівка? – спитала баба Дуня. – Маленька яка… – Донька, – підтвердила Олена. – Раніше терміну з’явилася. Плаче багато, груди бере погано. – А що Нінка каже? – Запитала гостя найважливіше питання. – Каже, їдь до того, від кого дитя, – заплакала Оленка. – А ти що? – А що я… Він одружений і знати не хоче ні мене, ні доньку. Житла у мене свого немає, з орендованої квартири вигнали. І тут я не потрібна, – розплакалася вона остаточно. Баба Дуся знову схилилася над візком. Придивившись, вона побачила прямо над верхньою губою дівчинки маленьку крапку – родимку. Машинально підійняла руку до своїх губ і намацала родимку, точно в тому ж місці, що й у малечі. Дусі стало важко дихати. – Це як же? Не може бути такого! Збіг, мабуть, – вихором промайнули думки. – Ну, як не крути, а батько в нас із Нінкою один… Ось вони, гени, сильні зарази! З зали долинав перебільшено гучний стогін Нінки:
Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках – худа, з косою і чорною накидкою з каптуром. Сіла на край – баба Дуся навіть почула, як рипнули пружини старого дивана. – Лежиш?…
Read More
Три роки я була ідеальною дружиною, яка вірила, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, а затишок у будинку вимірюється кількістю каструль із гарячою вечерею. Але одного вечора, коли я поставила перед чоловіком тарілку з розігрітими вчорашніми котлетами та пюре, він відсунув її з гримасою, сповненою гидливості. – Я не буду це їсти, – сказав він спокійно, навіть не дивлячись мені у вічі. – Ти ж знаєш, я не їм розігріте. Мені потрібне тільки свіже. Я не кинулася до плити смажити свіжий стейк, а зробила те, що потрібно було зробити ще на початку сімейного життя, повернула відповідальність тому, хто висуває вимоги. Ми живемо у культурі, де побутовий героїзм жінки все ще вважається нормою. Наші мами та бабусі часто жертвували сном та відпочинком, щоб на столі було “перше, друге та компот”. І багато чоловіків, які виросли в таких сім’ях, щиро не розуміють, чого це варте. Мій чоловік Сергій, виріс саме у такій родині, його мама щодня готувала свіже, але вона не працювала, її основною турботою було створювати затишок удома. Коли ми одружилися, Сергій приніс цю модель до нашої оселі, спочатку я, окрилена любов’ю, намагалася відповідати. Вставала о шостій ранку, щоб приготувати сирники, мчала з роботи, забігаючи в магазин, щоб встигнути запекти рибу до його приходу. – Як смачно, люба! – казав він. І це була моя нагорода. Але згодом ейфорія пройшла. Я отримала підвищення на роботі, навантаження побільшало і повертатися додому стало пізніше. Щоб приготувати “свіжу вечерю” з простих страв на кшталт гарніру, м’яса, та салату потрібна мінімум година. Це за умови, що у вас є продукти. Якщо потрібно зайти в магазин – плюс ще тридцять хвилин. Потім вечеря, потім прибирання кухні – ще двадцять хвилин. Сергій при цьому працював стільки ж, скільки і я, але його вечір виглядав так: прийшов, душ, диван, вечеря, телефон, а мій: прийшла кухня, плита, мийка, душ, – впала без задніх. Коли я вперше спробувала подати вчорашній борщ, я натрапила на стіну нерозуміння. – Ну, він же постояв, – морщився чоловік. – Смак уже не той. Тоді я промовчала, проковтнувши образу, та пішла смажити омлет, бо “чоловік голодний”. Це була моя головна помилка, сама привчила його до того, що мій час коштує дешевше за його смаки. Того вечора з вчорашніми котлетами, я дивилася на чоловіка і бачила не кохану людину, а примхливу дитину, яка тупає ніжкою. Втома накрила мене, я фізично відчула, як я не маю сил навіть на те, щоб підняти цю тарілку зі столу. – Не будеш? – Перепитала я дуже тихо. – Ні, – твердо відповів він. – Ти знаєш мої принципи.
Три роки я була ідеальною дружиною, яка вірила, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, а затишок у будинку вимірюється кількістю каструль із гарячою вечерею. Але одного вечора, коли я поставила перед чоловіком тарілку з розігрітими вчорашніми котлетами та…
Read More
У мого чоловіка є двоє синів від першого шлюбу. Діти живуть з його колишньою дружиною. Коли я виходила за нього, не розуміла, що колишня дружина і її діти будуть присутні в моєму житті завжди. Мій чоловік регулярно платив аліменти, до того ж, допомагав колишній дружині. Але вона переклала на колишнього чоловіка всі витрати, пов’язані з дітьми і не тільки.
У мого чоловіка є двоє синів від першого шлюбу. Діти живуть з його колишньою дружиною. Коли я виходила за нього, не розуміла, що колишня дружина і її діти будуть присутні в моєму житті завжди. Мій чоловік регулярно платив аліменти, до…
Read More
Їxaв в поїздi, до Кuєвa. Оcь тaкy кapтuнy побaчuв, i зaдyмaвcя… Нa пepшомy фото, боєць. Спuть нa peчмiшкy, в бepцяx, кacкa пpucтeбнyтa. У нього є тpu годuнu, щоб поcпaтu. Потiм, в чacтuнy, потiм pозподiл, потiм – вiйнa. Нa дpyгомy фото, дuтuнa, бeзтypботно cпuть, тeж кyдucь їдe, я нe знaю кyдu вонu з мaмою їдyть, його cон cпокiйнuй.
Їxaв в поїздi, до Кuєвa. Оcь тaкy кapтuнy побaчuв, i зaдyмaвcя… Нa пepшомy фото, боєць. Спuть нa peчмiшкy, в бepцяx, кacкa пpucтeбнyтa. У нього є тpu годuнu, щоб поcпaтu. Потiм, в чacтuнy, потiм pозподiл, потiм – вiйнa. Нa дpyгомy фото,…
Read More
Я не думала, що це може статися зі мною. Ми з чоловіком довго чекали на дитину. І ось я була в ліkарні, де мені сказали, що за 7,5 місяців у мене буде малюк. Я йшла додому натхненна, щаслива. Зайшла до хати, а мене ніхто не зустрів. На кухні сидів мій чоловік, його батько та мати. Вони щось обговорювали. – Коли ти вже з нею скінчиш? -говорив свекр моєму чоловікові. Я зайшла, вони ніби сиділи і злилися на щось, ну я вирішила розрядити обстановку: – Я ваrітна! Вітайте! -Ну, Юля…
Я не думала, що це може статися зі мною. Ми з чоловіком довго чекали на дитину. І ось я була в ліkарні, де мені сказали, що за 7,5 місяців у мене буде малюк. Я йшла додому натхненна, щаслива. Зайшла до…
Read More
“Нічого, люба, розлучення не за горами. І квартира твоя нашої стане!” – погрожувала свекруха, а я лише розсміялася у відповідь!
З Андрієм ми досить довго були у відносинах, кохання було величезне, тому вирішили одружитися. Але свекруха не дуже зраділа цій новині. Батьки подарували мені двокімнатну квартиру в центрі, тож із житлом проблем не було. А на ті гроші, які подарували…
Read More
Алла Василівна була однією з тих вчителів, до яких підростаюче покоління ставилося з повагою та захопленням. Її уроки математики були цікавими та зрозумілими, вона вміла розпалювати вогонь цікавості в очах своїх учнів. Цього дня, як завжди, вона стояла перед класом, вирішуючи завдання на дошці, а її голос звучав хвилююче і привабливо. І ось, коли урок був у розпалі, у клас увійшов незнайомий хлопець. Його поява викликала подив і інтерес серед учнів, а Алла Василівна зупинила свою промову, дивлячись на нього. Хлопець був одягнений у стильний одяг, у його руках блищали квіти, а на його обличчі світилася рішучість.
Алла Василівна була однією з тих вчителів, до яких підростаюче покоління ставилося з повагою та захопленням. Її уроки математики були цікавими та зрозумілими, вона вміла розпалювати вогонь цікавості в очах своїх учнів. Цього дня, як завжди, вона стояла перед класом,…
Read More
Коли я з сином приходила в гості, і син тікав надвір грати, я уважно стежила за ним, щоб ніхто не обра зив. Якщо хтось до нього чіплявся, я шулікою налітала на кривдника. Те саме в школі – бігла на допомогу, якщо мого хлопчика намагалися обра зити. Я для нього була і матір’ю, і батьком. Я присвятила Артуру всю себе, і непомітно для себе так високо підняла його зарозумілість, що він почав іrнорувати мене. Підвищував на мене голос, навіть відштовхував рукою. Потім замикався у своїй кімнаті, і не хотів зі мною спілкуватися. Якось у гостях він узяв свій ноутбук і усамітнився в іншій кімнаті. Я прийшла покликати його назад, сказала, що непристойно так поводитися…
Я пішла із сином від чоловіка, коли Артуру було три роки. Зляkалася, що той зі своєю буйною вдачею одного разу покалічить нас. На аліменти не подавала. Орала на двох роботах, щоб син ні чого не потребував. За кілька років зустріла…
Read More