— Ми із сестрою зараз для всієї рідні — просто якісь потвори безсердечні, — гірко всміхається Алла. — Так цікаво спостерігати, як вони всі згуртувалися в єдиному пориві проти нас, як гнівно викривають і соромлять.
— Дивна річ, ви ж своє законне спадкове майно отримали, чи не так? Ні в кого нічого не відібрали, нікого не пограбували, — знизує плечима подруга.
— А мені інше навіть більше цікаво, — відповідає Алла. — Чому тоді, багато років тому, ніхто не вичитував нашій мамі, що так не можна з рідними дітьми чинити? Чому її не соромили? Га? Чому потім мовчали, коли вона чужу тітку взялася опікати, і та жила на всьому готовому, мов вареник у сметані?
І навіть зараз вони чомусь не готові взяти ту тітку Надю до себе? Ніхто не запропонував, щоб вона до них переїхала, ніхто не поспішає їй куточок виділити? Хоча не останній шматок хліба без солі доїдають.
Вимагають із нас: «Вона там жила, дайте їй дожити».
Аллі скоро п’ятдесят, її старшій сестрі Марії — п’ятдесят два. Обидві давно влаштували свої життя: нажили квартири, в Алли навіть дача є, Марія теж мріє про заміський будиночок, і тепер у неї є така можливість — купить.
В обох сестер є чоловіки та діти: в Алли — дві доньки, у Марії — син і дочка.
Нещодавно в сестер пішла з життя мати. Горе, звісно. Тільки от останні тридцять років вони з мамою майже не спілкувалися. Спочатку не зі своєї ініціативи, а потім — від гіркої образи.
А згодом… бо мама, по суті, стала для них чужою людиною. Просто далекою родичкою, яких у сестер, як виявилося, — хоч греблю гати.
Історія почалася давно. Батько Марії та Алли віддав Богу душу, коли молодшій було чотирнадцать. Мама якийсь час жила сама, був період, коли почала добряче заглядати в чарку. Дівчатка мусили взяти на себе весь побут.
Старша навіть на заочне перевелася, щоб молодша могла нормально закінчити школу — треба було копійку заробляти.
Маму тоді всі жаліли: втратила чоловіка, важко жінці, ой-ой-ой. Сестер не жалів ніхто: «Ви вже дорослі, маєте маму підтримати й стати їй опорою».
А потім у мами якось усе налагодилося. Із синьої ями вибралася, знайшла чоловіка. Щоправда, той вітчим ніде не працював, жити йому було ніде — з дружиною розлучився, а квартира належала їй.
Новий мамин чоловік прийшов жити до них, і тут доньки стали зайвими.
— Чи то мама ревнувала до Марії, чи то ми просто заважали їм жити в своє задоволення. Грошей не вистачало, тож мама вирішила годувати свого мужика, а нас із сестрою просто виставила за двері. Марійка на той час зустрічалася з майбутнім чоловіком, вони винайняли квартиру, а я вже при них була, — згадує Алла. — Тобто, якщо я комусь чимось у цьому житті й зобов’язана, то тільки рідній сестрі, яка тоді для мене зробила все.
Мама невдовзі з тим другим чоловіком розбіглася і дуже вдало зустріла третього. Новий обранець був при грошах: мав трикімнатну квартиру від батьків і ще однокімнатну, яку сам колись нажив.
Дітей у нього чи то не було взагалі, чи то були від колишньої дружини, але не рідні.
Словом, мама зажила як королева: переїхала в трикімнатну, однокімнатну вони продали, обставили житло новими меблями, по курортах їздили, одягалися по моді. А мамина двокімнатна квартира здавалася в оренду.
— І жодного разу вона не подумала про те, що Марійка знімає куток, а я сиджу в неї на шиї, — хитає головою Алла. — І що чоловік сестри ділиться зі мною тарілкою борщу й викроює зі своєї зарплати мені на осінні чоботи.
Потім, звісно, стало легше: Алла пішла працювати, переїхала на окрему квартиру, зустріла майбутнього чоловіка.
У сестри теж усе владналося. Усе своє сестри нажили разом із чоловіками, з повного нуля, хоча ті роки видалися ой якими непростими.
А рідня мовчала. Коли мама, об’їздивши пів світу, жила в достатку, ніхто їй не дорікав.
Тільки іноді хтось із знайомих питав: «З мамою-то бачитеся?». І, не чекаючи відповіді, скрушно зітхав: «Ну що ж, ви вже дорослі були, самі винні».
— Ага, дорослі! Одна студентка-заочниця, друга — у школі, міцно на ногах стояли! Та й потім, коли ми вже мали свої сім’ї й дітей, сиділи в боргах як у шовках, мріяли про цілі колготки й перейшли на штани — так дешевше, бо дітей треба годувати, не до моди було, — сумно всміхається Алла.
Від тих самих знайомих років п’ятнадцять тому сестри дізналися, що їхня мама овдовіла, успадкувала все майно свого чоловіка і взяла своєрідне шефство над далекою родичкою.
Ця жінка, Надія, жила в селі. Чоловіка не було, син сидів за ґратами, а потім у неї ще й хата згоріла.
— Мама забрала її до себе, — продовжує Алла. — Мовляв, живи, влаштуйся кудись на роботу, будеш по господарству помагати. Одне слово, на правах чи то дослідниці, чи то приживалки. І тут же всі родичі загуділи: яка наша мама свята жінка! Не пройшла повз чужу біду, допомогла знедоленій!
Минали роки.
Надя (так звати мамину «компаньйонку») зараз теж давно на пенсії, їй шістдесят шість, син її згинув під час чергової відсидки. Марія та Алла вважають, що вона добровільно жила на правах хатньої робітниці: прибирала, куховарила, вислуховувала претензії.
Паралельно ще десь підробляла прибиральницею в магазині. А мама всі ці роки мало в чому собі відмовляла — двокімнатна ж приносила непоганий дохід, а вже віддати старі речі Наді — то й зовсім нічого не коштувало.
Сестри не знають, яка там була домовленість між мамою і Надією. Заповіту мама не залишила, бо нічим не хворіла. Пішла з життя раптово: впала, зламала ногу — жирова емболія.
Жодних договорів чи розпоряджень немає, Надія й досі прописана в тому самому згорілому сільському будинку.
Ховали матір Марія та Алла. А потім почали вступати у спадок: дві квартири, якісь заощадження. У сестер уже є власні трикімнатні, але є й діти, та й свої мрії.
Он Марійка дачу хоче. Тому все успадковане вирішили продати й поділити гроші порівну. Алла з чоловіком планують оновити машину й дати грошей донькам на житло. Марія теж допоможе синові й дочці. Це крім дачі.
— І тут нам заявляє ця Надія, що вона нікуди виїжджати не збирається, бо їй, бачте, нікуди, — обурюється Алла.
— Ні, я не думаю, що її визнають маминою утриманкою: інвалідності в неї немає, пенсія є, прописки в наших, тепер уже, квартирах — теж немає. Але ж тут здійнявся такий ґвалт по всій рідні! Їм, бачте, шкода цю Надю!
— Вона стара людина, дайте їй дожити вік, майте совість! Куди вона піде? — лунає звідусіль. — Серця у вас із сестрою немає!
Це було особливо прикро чути. Але Марія та Алла запропонували найгучнішим крикунам компроміс: «Чудово! Скидаємося всією небайдужою ріднею на хатинку в Надиному рідному селі чи десь поруч. Повно будинків продається, вийде не так і дорого. Ми теж готові докласти свою частку».
Спочатку родичі почали обурюватися: чому це «вони» повинні скидатися? Марія з Аллою спадок отримали, хай і купують Наді дім за свої! І взагалі, Надія їхню матір «доглядала».
Сестри тільки посміялися, але вже майже плюнули на це діло й вирішили: самі купимо, оформимо на себе, а як помре Надія — продамо або кинемо. Хати в тій області, звідки приїхала мамина приживалка, коштують копійки.
— Але тут обурилася наша мила Надя! — аж закипає Алла. — Мовляв, чому її в якусь діру відправляють? Чому хата на наше із сестрою ім’я? Вона хоче доживати тут, вона звикла! В крайньому разі, згодна на передмістя столиці. А ми планували хатинку з газом, теплою водою і туалетом у хаті…
А знаєте, скільки зараз під Києвом просто клаптик землі коштує? Сестра дивилася ціни — очі на лоба лізуть! Ми просто оніміли від такого нахабства! Бідній родичці, у якої за душею ні копійки, пропонують зручний дім, а вона ще й носом крутить і умови ставить?
— Усе, крапка, — сказала більш рішуча Марія. — Ніяких будинків. Ніде. Хай збирає лахи і йде куди очі дивляться. Жодної копійки ми їй не винні. Не піде сама? Нові власники з поліцією виставлять.
І знову залунав обурений хор «доброзичливців»: як так можна, бідна Надя, ви ж нелюди…
Отака історія. Як кажуть у народі: чужим добром не розбагатієш, але й своє віддавати ох як не хочеться, особливо коли тебе все життя мали за чужу.
А як би ви вчинили на місці сестер: віддали б данину пам’яті матері, дозволивши чужій жінці дожити вік у квартирі, чи стояли б на своєму до кінця?