Ми з чоловіком виростили двох синів та донечку. Усі вони вже дорослі, мають свої сім’ї. Ми ж з Юрою вже чекаємо онуків: у старшенького Кирила скоро народиться дитина.
Жили вони поки у батьків Галини, бо у них квартира більша, їм там зручніше.
З його дружиною Галиною ми завжди гарно ладнали. Вона часто питала у мене поради по господарству. Поки була вагітною, ми разом з нею ходили на консультації до лікаря. І ось настав день, коли подзвонив син і повідомив:
– Народився хлопчик, 3 200.
Ми були такі раді. Купили іграшок, підгузників, поклали суму у конверт. Вирішили відвідати маму з онуком, якраз було свято воскресіння праведного Лазаря. Коли ми прийшли, одразу помітили, що нас не чекали.
Нам не запропонували ні чаю, ні кави. Дитини потримати не дали, сказали:
– Він нещодавно поїв, його краще не чіпати.
Тільки з колиски й побачили його. Така бабусина радість. Подарунки наші вони навіть не занесли в дитячу кімнату, м’яку іграшку залишили у вітальній. Нас дуже дивувала їхня поведінка, але при дитині ми вирішили не розпитувати. Та й, може, у Галини після пологів втома, ми й не випитували.
Через годину сваха сказала:
– Вам вже час йти, треба дитину вкладати спати.
Отак за весь час ми не потримали онука. Та й що тієї години. Хіба встигнеш намилуватися цим чудом?
Ввечері ми зателефонували Кирилові, аби розпитати, у чому ж причина такого ставлення:
– Та чого ви, мамо, – каже він, – все нормально. То вам певно здалося.
А видно по розмові, що він щось приховує, недоговорює. Ніяково мені стало.
Минув тиждень. Нас ніхто у гості не кликав, про онука не розповідав. Зачепило нас це з чоловіком. Подзвонили свасі, аби все нарешті з’ясувати:
– Анатолівно, а що ж ви нас у гості не кличете на онука глянути? Може, ми б чимось допомогли вам. Нам тільки в радість.
– Не треба нам допомагати, – відрізала сваха. – Раз ви самі не квапитесь, то і не будемо вас змушувати.
Я геть не розуміла, що вона говорить.
– Про що це ти, свахо?
– А про те. Як пологи у Галини почались, так і видно вашу допомогу. Самим не соромно? Ми й коляску купили, і колиску, і весь одяг. А від вас що онук отримав? Іграшку і кілька памперсів. Так вже схиляємось перед вашою добротою!
Я не мала навіть що їй відповісти. Хіба ж ми цуралися щось зробити? Звісно ні. Надзвонювати кожні дві години не хотіли, щоб людям не набридати. Вони ж подумали, що ми в стороні хочемо відсидітися. А Галина ж що думає? А син? Взагалі дивуюсь його поведінці. Мало того, що не розповів нам все одразу, так ще й грає під їхню дудку.
Отак сприйняли вони наші добрі наміри.